• Людина і її справа

Iсторія одного експерименту

Зенон МИХЛИК.

Тернопільська область.

Коли читаю, слухаю по радіо чи дізнаюсь із «телеящика» про чергові «робочі» візити за кордон делегацій різних рівнів «для обміну досвідом», нерідко хочеться запитати: а що впровадили після попередньої поїздки? Ніхто не звітує. Вочевидь, переважно це звичайні екскурсії «під прикриттям» офіціозу та за кошти бюджету. Нині так ведеться.

…ІВАНА Гусара виряджали на стажування за океан іще за колишнього Союзу в складі групи з одинадцяти спеціалістів-аграріїв. Упродовж літа й частини осені 1986-го переймав науку в Джека Сандерса в штаті Айова. Між іншим, у тих місцях свого часу побував Микита Хрущов — милувався кукурудзою на полях фермера-мільйонера Росуелла Гаста.

У 80-х роках минулого століття гасло наздогнати і перегнати Америку вже втратило всякий зміст. Отож перед відібраними для поїздки за океан фахівцями, зокрема й Іваном Гусарем, котрий очолював агрономічну службу Тернопільського облсільгоспуправління, було поставлено конкретне завдання: вивчити «ізсередини» механізм та принципи роботи типового американського фермерського господарства. Гадалося, що це може стати одним із можливих шляхів розв’язання продовольчої проблеми. Хоча було зрозуміло: локальними експериментами результату не досягти, потрібна, зокрема, серйозна земельна реформа. Але ж тоді неодмінно постане питання про власність… Ні, це вже ризиковано, знову куркулі з’являться.

— З перших днів стажування у США я помітив різницю: одна річ, коли людина працює на своїй землі, зовсім інша — коли за наймом, — згадує Іван Васильович.

Своє фермерське господарство Іван Гусар створив у Лановецькому районі 31 рік тому, назвав символічно — «Айова». Щоправда, затія не всім припала до вподоби у селі. «Чому чужий чоловік має господарювати на нашій землі?» — висловлювались нарікання. Навіть були скарги у високі інстанції: «Ми привикли до колективної соціалістичної системи. Тому просимо захистити нас від рабства».

— Але я хотів довести експеримент до логічного завершення, — мовить Іван Васильович. — Коли ти у цю землю вже вгруз, почав розбудовувати у чистому полі господарські приміщення, купувати техніку, то як зупинитися?

Люди ще вагалися визнавати мене «своїм», отож об’єктивну характеристику як господареві могла дати земля. І це вдалося — виробничі показники «Айови» вигідно вирізнялися на тлі занепалого колгоспу. Та це не дуже втішало, бо запізнілий експеримент не міг розв’язати нагромаджених у селах соціальних проблем, зокрема дати людям роботу й зарплату.

Відтоді минуло понад три десятиліття, а в Гусара відчуття, наче той експеримент триває досі. Попереду знову невідомість, яку таїть у собі проголошений завершальний етап земельної реформи: які будуть наслідки?

— Узагалі-то я не боюся змін, реорганізацій, — розмірковує. — Загартувався. Однак підготовлювати їх і системно втілювати у життя повинні розумні досвідчені люди, котрі зможуть це зробити в інтересах країни і кожного її громадянина. Власне, це й викликає сумніви. Бо замість серйозної і зрозумілої усім підготовчої роботи спостерігаємо лише ток-шоу на телеканалах олігархів. Аби замилити людям очі?

Нинішню ситуацію фермер вважає дуже тривожною. Українські чорноземи стали полігонами для випробування нових форм організації праці потужними компаніями, які мають по півмільйона гектарів земель на всіх континентах. Коли започатковував «Айову», не було навіть чути про агрохолдинги. Місцева влада з великим небажанням тицяла фермерам-першопрохідцям по кілька десятків гектарів, аби справно відзвітувати нагору, що реформи «на марші».

Проте час пішов набагато швидше — переважно на базі великих колгоспів стрімко виросли агрохолдинги. Маючи великі статутні капітали, вони притягнули силу-силенну імпортної потужної техніки. Єдине, що трохи стримувало, — наша земля ще не доступна як приватна власність.

Нас частенько втішають статистикою, що в Україні відчутно оновився і модернізувався комбайно-тракторний парк, відповідно зросли врожаї. Та не вдаються до порівняння: майже пропорційно до «парадних» цифр поменшало у селах людей — безробіття вигнало їх аж за кордон.

— Пайовики, що зосталися, не господарюють на своїй землі, а задовольняються доходами від оренди, — констатує фермер. — Також більшає власників успадкованих земельних ділянок, яким аби лиш гроші за них узяти. Отож з паями буде так, як сталось із ваучерами, — їх продадуть. Тільки питання: на яких умовах? Є підозра, що схеми дерибану землі розроблені раніше, ніж буде остаточно ухвалений закон про її продаж…

Можливо, продасть землю і хтось із моїх пайовиків. Я ж, напевно, не зможу її купити, хоча матиму на це першочергове право, бо кредити банків для звичайного фермера практично недоступні. А до обіцянок урядовців у нас уже традиційно немає довіри. Віддати у заставу фермерську землю означає, що більше її не побачите. Пригадайте, як у руках банкірів опинилися заводи… Відтоді схема привласнення чужого майна у державі не змінилася. Нині на її кордонах, можна сказати, в очікуванні грандіозного розпродажу стоять цілі ешелони з грошима. Великі фінансові групи хочуть їх вкласти саме в землю, адже нині це найвигідніший бізнес. Не сумніваюсь, що в парламенті заради цього будуть пролобійовані потрібні олігархам закони.

Гадаю, мало хто не погодиться з таким висновком Івана Гусара. Наважившись понад три десятиліття тому на експеримент, він щиро сподівався на інші результати.

На фото автора: Іван Гусар, піонер українського фермерства.