• Нашого цвіту по всьому світу

Сумувати і бідкатись не звикли

Сергій КРАСЮК.

Із академіком мистецтв Стево Гаврилюком із Боснії та Герцеговини я познайомився торік у листопаді, коли той прибув до Києва як депутат ХІ «Світового конгресу українців». Він пообіцяв мені розповісти про життя української громади в його країні. Але через напружений графік тоді нам не вдалося поговорити. І от нарешті у пана Гаврилюка з’явилася нагода виконати обіцянку.

— Пане Стево, як ваш рід опинився на Балканах?

— Мої прадіди оселилися на цих безплідних, густо порослих колючим чагарником незайманих посавських землях під час масових міграційних процесів кінця ХІХ століття. Причому оскільки як Боснія, так і Правобережна Україна перебували тоді під австрійським ярмом, то чи варто дивуватися, що значний відсоток «внутрішньо переміщених осіб» становили якраз знедолені галичани? Таким чином, Боснія стала для них другою батьківщиною.

Сьогодні наші співвітчизники мешкають тут переважно на правому березі Сави: зокрема, у столичному муніципалітеті, Прняворі (котрий, до речі, часто-густо навіть іменується «обійстям тутешнього українства»), Градишці, Приєдорі та Лакташі. За попереднім, тобто довоєнним іще, переписом населення (під час останнього, проведеного у 2013 році, пункт про національне самовизначення було вилучено з анкети. — Ред.), приблизна кількість місцевих русинів і українців сягнула майже п’ятитисячної позначки. Проте нині їх, на жаль, лишилося у півтора-два рази менше. І не тільки через війни (югославські. — Ред.). Справа в тому, що у сучасній Боснії та Герцеговині хороші кар’єрні перспективи мають тільки представники трьох народностей — сербів, хорватів і бошняків. Зокрема, депутати до парламенту обираються тільки за цією національною квотою. І це записано у конституції країни. Так маленька Боснія та Герцеговина прагне захиститись від можливої експансії вихідців із інших країн. Що ж до нацменшин, то вони мають право тільки утворювати окремий дорадчий орган із надзвичайно слабкими, по суті, примарними повноваженнями.

— Вельми неоднозначний захист… Як українська діаспора в Боснії та Герцеговині намагається зберегти свою національну ідентичність?

— Своєрідними піонерами в цій благородній справі слід, гадаю, вважати відчайдушних селян із Лішні, які ще десь у середині 1950-х створили просвітнє товариство ім. Богдана Лепкого. Крім того, завдяки зусиллям учительки Слави Біленької, яка емігрувала сюди зі Львова відразу після Другої світової, було розроблено першу українську абетку, по якій уже більш як півстоліття учні початкових класів із Баня-Луки, Прнявора, Трнополля та Лішні вчаться читати й писати рідною мовою. Шоправда, лише факультативно.

Ми відзначаємо День соборності, Шевченкові дні, День пам’яті жертв Чорнобильської аварії, День Незалежності України та День пам’яті жертв Голодомору. З 17 по 19 серпня 1990 року у Прняворі відбулися загальнодержавні урочистості з нагоди 100-літнього ювілею переселення українців і русинів на Балкани. Це масове святкове дійство зайвий раз підтвердило, що саме пісенна спадщина, танці та обряди, ставши своєрідним епіцентром духовного єднання, не тільки дали нам змогу вижити у складних умовах, а й поріднили з сусідніми народами.

2008-го, тобто вже після війни, у сусідній Лішні було відкрито (за участі, до речі, начальника муніципалітету Дарка Томаша) пам’ятний барельєф на фасаді заснованої ще нашими пращурами старенької дерев’яної читальні. В якій і досі, між іншим, проводяться цікаві літературні вечори, а інколи й організовуються концерти популярних столичних виконавців.

Мені за часів союзної Югославії поталанило зрежисирувати на великій сцені понад 50 українських танців і декілька п’єс (зокрема, легендарне «Сватання на Гончарiвцi», яке взагалі сприймалося тоді публікою як своєрідна візитівка наших звичаїв і фольклору). А вже пізніше, в період державної незалежності, я разом із однодумцями майже кожного липня організовую мистецькі фестивалі народної творчості «Червона калина» в Дев’ятині. Усього ж за ліком їх відбулося 16.

— А з якою місцевою родзинкою відзначаються у ваших краях Різдвяні чи Великодні свята?

— Опинившись на цих малознайомих тернистих землях, українці зберегли не тільки власну віру, писемність і мову, а й прадавні звичаї. Зокрема, найяскравіше й найвидовищніше в нас святкується (в різних парокіях по-своєму, звичайно ж) православне та греко-католицьке Різдво — з кумедними щедрівками й колядками, строкато вирядженими вертепами, ну й також, ясна річ, традиційним новорічним сяйвом.

Відповідно теплу весняну Паску зустрічаємо напрочуд веселими і дзвінкоголосими гаївками. Що ж до старовинних купальських обрядів, то вони тут не надто в пошані. Тому, як правило, лише поночі наша безтурботно-грайлива молодь тихесенько, бува, собі розважаються, кидаючи сплетені ними віночки в ріку з вельми, одначе ж таки, доленосною назвою — Укрина.

— Чи відчуває ваша громада підтримку держави Україна?

— На жаль, ні. Із послами, як дивно це не прозвучить, нормальної корисної співпраці в нас чомусь так і не склалося. Приємний виняток становив хіба що найперший із них — А. Шостак, який під час своєї каденції (1995—2001 рр.) хоч трохи виявляв увагу до умов життя і поточних проблем рідної діаспори. Саме завдяки дбайливості Анатолія Миколайовича кільком місцевим активістам вдалося відвідати в Загребі персональну виставку заслуженого художника України А. Радзіховського.

І все ж таки сумувати й бідкатися ми тут не звикли. Розраховуємо тільки на власні можливості та ентузіазм. Чи не в кожній русинській матиці (товаристві. — Ред.) та українському осередку успішно діють свої культурно-просвітні заклади, що опікуються організацією змістовного дозвілля й, зокрема, проведенням різноманітних мистецьких, пізнавальних і літературно-краєзнавчих програм. А значить, козацькому роду таки нема переводу!