• Постаті

Грім серед тиші

Володимир БУРБАН.

8 січня виповнилося 85 років од дня народження Василя Андрійовича Симоненка — одного з найяскравіших шістдесятників, поета, прозаїка, публіциста.

ЧИ НЕ КОЖЕН з дослідників життя і творчості Василя Симоненка зауважує: біографія поета вмістилася у 28 коротких літ. Народився у самому серці, колисці хліборобської України — на Полтавщині, в селі Біївці, зазнав воєнного лихоліття, голодомору 1947 року, закінчив середню школу (з відзнакою), факультет журналістики Шевченківського університету. Кілька років працював у редакціях газет «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», власкором центральної «Робітничої газети» («Будьте прокляті ви, нікчемні гроші. Ви зробили мене рабом», — звірявся щоденнику).

Життя Василя Симоненка, не багате на зовнішні події, сповнене було внутрішньої експресії, глибокого осмислення часу, в який довелося жити: безголов’я владців, сталінських опричників, облуда «хрущовської відлиги», відчай загнаного в матеріальне і духовне стійло народу. Рано замислився над своїм покликанням:

Не знаю, ким —

дияволом чи богом —

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду

всім бульдогам.

За життя поета вийшла єдина збірка — «Тиша і грім». Вона з’явилася у переломний період відродження української поезії, яка стукала «У хороший Шевченків слід» разом із Ліною Костенко, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком. А була ще й «захалявна» творчість Симоненка. У списках поширювалися твори поета, заборонені в СРСР, — «Курському братові» («... упаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст»), «Некролог кукурудзяному качанові, що загинув на заготпункті» («Ви убиваєте людські надії так само, як убили качана»), «Злодій» («Як вам дядьку, не ай-ай-яй красти на полі свій урожай!»), «Хор старійшин з поеми «Фікція» («У нас давно ніхто й не чув про горе та інші нісенітниці й бридню»). До речі, у 1962-му разом із Аллою Горською та Лесем Танюком він виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, а також у Биківні.

Йому вдалося, хоч за цих часів це було майже неможливо, уникнути тріскучих агіток. Бо перелив у свою душу палку пристрасть Шевченка, Франка, Лесі Українки. Поетична манера Василя Симоненка — м’яка, доброголоса, але не раз набувала гострого політичного звучання. Його грім серед тиші був напрочуд погідний, животворний. В одному з радіоінтерв’ю казав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і... село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів...». А ще вважав, що немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини. Світовий і вітчизняний досвід якнайпереконливіше підтверджують цю думку.

Поезія Василя Симоненка афористична. На основі його крилатих слів можна скласти цілу книгу мудрості: «Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе», «Цілую руки, що крутили жорна, у переддень космічної доби», «Народ мій є! В його волячих жилах козацька кров пульсує і гуде», «Той ніколи не доскочить слави, хто задля неї на землі живе», «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил», «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Останні слова зі знаменитих «Лебедів материнства» — поезії, сповненої щемливої ніжності, доброти й любові.

Якби Симоненко прожив довге життя, то, здається, перейшов би згодом на прозу — володів прозорим і соковитим письмом, глибоким психологічним аналізом найпотаємніших порухів людської душі. Він був своєрідним попередником новелістичного таланту Григора Тютюнника, послідовником Василя Стефаника і Михайла Коцюбинського. А ще згадаймо твори для дітей — «Кирпатий барометр», «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подоріж у країну Навпаки». Їх могла написати, як казав літературознавець Анатолій Шевченко, «тільки людина, що носила в серці необбитий цвіт дитячих років». Василь Симоненко міг би сказати своє слово і в кіномистецтві, однак кіносценарій «Бенкет небіжчиків» завершити не встиг.

...Блиснув метеором — і погас. Улітку 1962-го поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Шевченка (м. Сміла на Черкащині). На думку його друзів, це побиття було невипадкове. Відтоді здоров’я Василя почало стрімко погіршуватися. Нестерпно боліли поперек, нирки. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Помер Василь Симоненко у ніч проти 14 грудня 1963 року.

Як останній спалах змученої душі — заповіт, написаний 12 листопада, за місяць до його кончини:

«Шановні товариші і старі друзі!

Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя. Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо Матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнитися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити цього і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літературного фонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті.

Всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні».

Не читайте ці рядки з байдужим серцем!