Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці»
Юрій ІЩЕНКО.

Малюнки Анатолія Василенка.

• Новорічна феєрія

Філантроп

Тарас КІНЬКО.

м. Київ.

Цю неймовірну історію я почув колись давно від свого покійного сусіда.

…Квартира Петра Івановича була якраз над колишнім гастрономом. Там, де зараз гральні автомати і рулетка. Словом, місцеве казино. А за стінкою — букмекерська контора.

Сусід жив самотою. Компаній не водив. Ніхто його не провідував. ...Та якось до нього внадився щур. Ясна річ, що він пробрався до нього з колишнього гастроному. Бо там завжди було повно щурів. Більше взятися йому було просто нізвідки. Хіба що зі смітника. Оскільки старому бракувало спілкування, то він замість шпурляти в нього черевиком та виганяти з власної оселі став із ним розмовляти. Все ж якась компанія. А той сидів і слухав. Слухати він умів краще за людей. І це помалу увійшло у них обох у звичку. Щур приходив, сідав перед старим, вони спілкувалися, а коли старий збирався влягтися спати, то прощався з гостем і просив його піти. І ви не повірите! Щур ішов з кімнати і зникав до наступного дня. А потім навідувався знов. Чому він робив свої візити вдень, якщо щурі нічні тварини, сказати не беруся. Може, у нього було безсоння.

З часом у них зі щуром стали відбуватися і спільні трапези. Старий щось там їсть на газеті і частує щура. Той підбирає з підлоги. Не гребує. Потім старий поставив йому тарілочку з водою, а згодом вряди-годи став поїти і молочком.

Одне слово, вони так здружилися, що й телевізор стали дивитися разом. І новини з брехунця слухати. Щур ніколи не казав дурниць і завжди тримався делікатно: ніколи не сперечався, ніколи не цікавився ні політикою, ні віросповіданням старого, через які тільки сваряться, і непомітно став сусідові мало не за приятеля.

Та з часом у сусіда настали скрутні часи, і коли щур приходив до нього у гості, то старий тільки вибачався, що йому нічим свого приятеля почастувати, бо й самому їсти стало нічого. Але щур не припинив його провідувати. Стало ясно, що приходив він зовсім не для того, щоб поїсти. Спілкування він цінував більше за частування. І в цьому був несхожий на корисливих людей, які ходять у гості переважно із зиском.

Минав час, і старому ставало геть непереливки. Він хворів і дуже бідкався, що все дороге, недоступне — і ліки, і їжа, а гроші не встиг до рук узяти, як вони вже тануть, і нізвідки їх брати, і доводиться якийсь час від пенсії до пенсії голодувати. Щур тільки уважно його слухав і дивився проникливим поглядом...

І ось одного разу, незадовго до Нового року, коли вже сипав сніжок, щур завітав до людської оселі, тримаючи щось у зубах. Старий гидливо глянув, гадаючи, що то якесь сміття, — і очам не повірив: то була купюра п’ять доларів. Старий дивиться на щура, а щур на нього. Просто на очах ожив старий від такої несподіваної удачі! Зрадів, вдягнувся і побіг, попросивши щура нікуди з дому не йти і обов’язково його дочекатися. І невдовзі повернувся з великим пакетом. А щур наче зрозумів його і нікуди не пішов. Дочекався.

Тут же старий зладнав частування, і вони удвох тоді добре побенкетували. І старий чимало тоді щурові добрих слів сказав. Хвалив його! А похвалу і щурові чути приємно. Дарма що тварина, а розуміє. І щур, видно, зробив з того правильні висновки.

Старий іще переживав цю неймовірну пригоду і наминав залишки від учорашнього бенкету, аж наступного дня приходить до нього щур і знову несе у зубах... нову п’ятидоларову купюру! Не палицю ковбаси, не пляшку горілки, не булочку з повидлом, а натуральну п’ятидоларову купюру! Додумався, бач, що нічого іншого через свої потаємні лази пронести не зможе!

Старий знову побіг у міні-маркет і скупив там харчі для дружнього застілля. Отож відтоді у них і почалося пристойне життя. Щур сумлінно носить гроші і все баксами, а старий ті п’ятидоларові купюри міняє, отоварює і накриває щедрий стіл. Дійшло до того, що став щур вже не з підлоги, а з чистих тарілок їсти...

І що цікаво: я чомусь згадую цю незвичну історію прийдешнього Нового року, який за східним календарем пройде під знаком Білого Щура, і подумки прикидаю: а який тоді був рік? Віднімаю 12 років, і виходить, що й тоді був рік Щура!

Особисто для мене загадкового у цій бувальщині нічого немає. Загальновідомо, що щурі — істоти надзвичайно розумні. І тому мене не дивує, що цей щур спостеріг, поки іще господарював у гастрономі, як харчі людям дають в обмін на якісь папірці. І тому скумекав: якщо старому принести такого папірця, то старий на нього виміняє усяку смакоту.

Дружба щура з людиною чи навпаки мене також не дивувала. Такі випадки не раз описані у літературі.

Дивувало інше. Я довго не міг зрозуміти, де щур брав ті купюри. Найпростіше було припустити, що він тягав їх із казино.

Але питання — чому щур багато років носив тільки купюри по п’ять доларів?

Утім, тепер я переконаний, що це і є найкращий доказ того, що все це чистісінька правда!

Нині я схиляюся до думки, що він ті купюри цупив зовсім не в казино. Бо там ходять купюри різного номіналу. А десь в іншому місці, де їх було чимало… Наприклад, з чийогось сховку. Десь у вентиляційній віддушині, під підлогою або в стіні, де приховали пачки купюр по п’ять доларів. А щур туди пробрався на запах і тягав їх по одній. Бо це тільки кажуть, що гроші не пахнуть. Щур і пачку приніс би, якби міг, звичайно, її крізь свої щурячі лабіринти пропхати.

Коли я почув цю історію вперше, то спочатку подумав, що мій сусід марить. І не надав цьому жодного значення. Але згодом усе прояснилось. Старий справді понад рік міняв тільки п’ятидоларові купюри. Хоча і не грав у казино. Я це з’ясував у операторів обмінників уже опісля, як його не стало. І цей неспростовний факт іще раз переконав мене: все, що розповів старий, — таки чистісінька правда! Йому просто більше нізвідки було брати гроші... Їх міг приносити тільки цей довгохвостий філантроп. Бо нікому, крім нього, до старого в цілім світі не було ніякого діла.

Пояснення знайшлося. Але є речі, які просто не вкладаються у мене в голові. Невже щур міг зрозуміти те, чого не розуміли ми, люди? Невже співчуття до ближнього спонукало тварину стати справжнім філантропом?

...О-о-о, тихіше... Чуєте? А що це там під плінтусом, у кутку моєї холостяцької оселі, раптом зашкряботіло? Невже новорічні феєрії таки справді мають здатність збуватися?!