• Втрата

Поховали воїна

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

На фото автора: Василя Муху проводжають за вічну межу.

Слобожанське село Піски-Радьківські Борівського району провело за вічну межу сержанта Василя Муху. Того, про кого наша газета півтора місяця тому опублікувала нарис у день Збройних сил України. Пам’ятаєте усміхненого хлопця з передплужником у руці, якого він знайшов, риючи траншею на передку? Селянський син залишив його собі як спогад про мирне життя. А тепер Василя вже немає.

В ПОВІДОМЛЕННІ пресцентру ООС про загибель воїна ішлося скупо. Мовляв, Василь Муха, молодший сержант, командир відділення — командир машини 2-го мотопіхотного відділення 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади загинув 20 січня у зоні проведення Операції об’єднаних сил у Донецькій області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого йому снайпером найманців РФ під час бою. Ми звикли до таких скупих повідомлень, змирилися з втратами й не рвемо серце за кожним полеглим у цій російсько-українській війні…

Коли почалася ця буча, Василь працював будівельником на півночі РФ. Повернувся в Україну і пішов добровольцем до військкомату, хоча в армії до того не служив. Проходив службу по мобілізації в 92-му ОМБр. Став розвідником, воював біля Катеринівки, Мар’їнки. Опанував саперну справу. Був старшим взводного опорного пункту. Двічі продовжував контракт, щоб залишатися на передовій, останній підписав 19 січня 2019-го. Цей річний контракт завершувався за десять днів до загибелі Василя. Він складав плани, у яких, поки йде війна, не було місця спокійному мирному життю. Звісно, якийсь місяць чоловік збирався перепочити, а потім продовжити контракт, аби далі служити в морській піхоті. Але постріл снайпера обірвав його життя.

Василь Муха був тією людиною, під час зустрічі з якою ніби випиваєш ковток джерельної води у палючу спеку. Завжди усміхнений, щирий, від нього наче линуло світло. Такий мав талант від Бога.

Його ховало все село. Процесія, яка розтяглася на не одну сотню метрів, йшла за труною до кладовища кілька кілометрів. Люди, які дорогою зустрічали похорон, ставали на коліна.

Здавалося, того дня природа розгубилася від того, що сталося таке лихо. Небо то хмарилося, то усміхалося сонцем… А коли з Василем прощалися на цвинтарі, то сипонув сніг — чистий і білий, як молитва.

Небо йому присудило непросте життя. Коли Василькові виповнилося два рочки, його полишила мати. Отож виховували хлопця батько та дід з бабою. Виховали доброю людиною, добріших я в житті не зустрічав. Не дивно, що багато його однокласників, друзів та односельців кликали його в куми, хотіли бачити хрещеним своїх дітей.

Він працював до солоного поту, аби міцно стати на ноги, допомагати рідним. Але на війну пішов не заради заробітку, а щоб захищати рідну землю. Тоді, на початку бойовиська, бійцям платили мізерні гроші.

— Він воював, аби ми мали можливість спокійно навчатись у світлих теплих класах, — скаже над труною свого учня директорка місцевої ЗОШ.

Останнім часом чоловік став заробляти більше. Коли ми перед Новим роком зустрічалися на передку, похвалився, що купив батькові мотоцикла, а собі «копієчку», хоча й стареньку, але на ходу. За зарплату молодшого сержанта на «Мерседес» не заробиш. Однак дехто все одно закидає, що, мовляв, усі там на фронті — заробітчани.

— Якщо так легко заробляти на передку, то чому у військкоматах не стоять черги з бажаючих підписати контракт? — запитав Василь, коли я сказав йому про це.

Його вбив снайпер. Останнім часом, після того як наша влада закликала миритися з ворогом, їх там дуже багато. Чеченці, буряти, осетини, росіяни… Утім, усі вони росіяни, бо громадяни Росії. Приїжджають «поохотиться на хохлов». Раніше вони так не нахабніли. Тепер підповзають настільки близько, що голови не висунеш з траншеї. Зло, яке бачить, що йому нічого за вбивства не буде, стає з дня на день усе агресивнішим.

…Спочатку з ворожого боку запрацював кулемет. Так зазвичай буває, коли ворог хоче відвернути увагу від снайпера, який причаївся десь у сірій зоні. Одна з куль вразила побратима, Василь кинувся до нього… Класична ситуація: спершу поранити когось, а потім чекати того, хто прийде на допомогу, і вбити. Коли Василь метнувся до побратима, його накрило перехресним вогнем. До того, як снайперська куля вцілила в самісіньке серце, він встиг дати дві черги з кулемета.

— Загинув як справжній воїн, у бою, зі зброєю в руках, — каже Василів замкомбата, який з ротним приїхав провести колишнього підлеглого.

Немає більшої жертви, аніж віддати життя за «други своя», — додасть на кладовищі священик.

Друг вижив, Василь ліг у землю навіки спочивати біля дідуся й бабусі, які його виховували. Над труною згорбився батько, який тягар загибелі сина ледве втримував на своїх плечах. Звучав салют, говорили добрі слова воїни, ветерани АТО, куми... Він не встиг одружитися, не залишив після себе нащадка. Йому було всього 32.