Важка дорога до миру

Михайло ГУБАШ.

Andriy Dubchak/RadioSvoboda.org (RFE/RL)

На останньому засіданні Тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Сході України, яка відбулася в Мінську 29 січня, Україна, крім іншого, запропонувала три нові ділянки розведення сил і засобів. Для чого? І чи сприятиме це справі встановлення миру в нашій країні?

_{Розведення чи «розвод»?}

НАГАДАЄМО: торік три подібні ділянки були визначені у Станиці Луганській і Золотому-4 Луганської області та у Богданівці — Петрівському Донецької. Їхнє створення було однією з передумов Путіна для його згоди взяти участь у зустрічі в нормандському форматі 9 грудня в Парижі. Ймовірно, володар Кремля хотів перевірити готовність нового Президента України В. Зеленського до компромісів, адже за його попередника П. Порошенка таке розведення восени 2016-го так і не відбулося — бойовики не змогли чи не захотіли втриматися від застосування вогню протягом визначеного часу.

2019-го Україна виконала цю забаганку Путіна. Адже Зеленський на виборах обіцяв країні мир. Тож довелося йому навіть їхати до Золотого-4 і вступати в не зовсім гарну для нього суперечку із ветеранами АТО щодо доцільності розведення військ.

І що? Та нічого! Повної тиші на Донбасі як не було, так і нема. Навіть на вищезгаданих ділянках час од часу гримить і палає. Хіба що за винятком Станиці Луганської. Та й то, як припускають деякі експерти, пов’язане це з тим, що там дуже потужний пункт переміщення товарів, людей і грошей через лінію зіткнення, і не можна виключати, що з того боку хтось отримує фінансову вигоду. А там, де заробляють гроші, як правило, не стріляють.

У інших місцях уздовж лінії зіткнення усе, як і було дотепер. Зокрема, й із жертвами: тільки з боку України за січень загинуло 11 її захисників. Тож який сенс створювати ще нові ділянки розведення військ, якщо старі не працюють? Відповідь проста — бо так вирішили на зустрічі в нормадському форматі. Для чого? Про це трохи згодом.

До речі, Росія вперто наполягала на розведенні вздовж всієї лінії фронту, а це понад 400 км. Добре, хоч на таку авантюру Україна не погодилася. Бо в такому разі це означало б замороження конфлікту, що бачимо на прикладі Нагірного Карабаху, Південної Осетії, Придністров’я, Абхазії. Стріляти не стріляють, люди не гинуть, але проблема не розв’язана і у будь-який момент може спалахнути. І вже ні про яку інтеграцію ОРДЛО на умовах України не йтиметься. Тільки на умовах капітуляції, хай і прихованої.

_{Виконують зі скрипом}

У ШТАБІ операції Об’єднаних сил наголошують, що ніколи не стрілятимуть по населених пунктах. Водночас попереджають, що вогонь у відповідь обов’язково відкриватимуть, якщо це загрожуватиме життю і здоров’ю українських військовослужбовців. Ну а який обстріл не загрожує смертю? Хіба той, що, як кажуть, по горобцях. Гадаю, кожній розважливій людині зрозуміло, що ті, хто має зброю в руках, не будуть терпляче й сумирно перечікувати ворожі обстріли. Тим паче, якщо командування цього не вимагає категорично. Тож і стріляють. Із обох сторін. Зокрема, й на ділянках розведення, хоча це й не афішується зі зрозумілих причин.

З іншого боку, кому потрібне таке окозамилювання? Звинувачувати військових навряд чи доцільно — вони виконують накази вищого керівництва, тобто Головнокомандувача. Ним сьогодні є Володимир Зеленський. І виконують, треба визнати, зі скрипом. Їх можна зрозуміти: внаслідок розведення вони змушені залишати свої позиції — повністю облаштовані і підготовлені для оборони і вогневих ударів у відповідь. Окрім цього, з’являються додаткові так звані сірі зони — поле для діяльності ворожих диверсійно-розвідувальних груп і загроза для місцевого проукраїнськи налаштованого населення. Всі про це знають, проте вдіяти щось не можуть, бо про розведення домовилися в Парижі на зустрічі «Нормандської четвірки».

_{Обіцяв — виконуй}

ТОЖ «бенефіціарами» ситуації в кінцевому рахунку є найвищі керівники двох країн — Росії і України. Мовляв, вони хочуть миру і роблять для цього конкретні кроки: обмінюються утримуваними особами, розводять на окремих ділянках війська... Усе б нічого, якби на фронті не гинули люди. А вони продовжують гинути — тільки за січень, повторімося, у небуття з боку України відійшли 11 її захисників…

На нещодавньому форумі у Давосі В. Зеленський заявив: «Ми поки не змогли повністю припинити вогонь і досі втрачаємо наших громадян. Але я не випадково кажу «поки». Я впевнений: якщо всі сторони захочуть припинити війну, вона припиниться завтра. Україна захищає свою землю».

Не іронізуватимемо з приводу глибини висловленої Зеленським думки. Будь-хто з нас може колись висловитися незграбно, не кажучи вже про банальності. Як сказав, так і сказав. Начебто й про все, а фактично ні про що: «Якщо всі сторони захочуть припинити війну, вона припиниться завтра». Які сторони? Тільки Україна і Росія? Чи, може, Німеччина з Францією також? До речі, це мало б логічний вигляд з огляду на той тиск, який ці країни могли б застосувати до країни-агресора. Проте великого бажання скористатися такою можливістю вони, на жаль, не демонструють. А Сполучені Штати Америки є стороною чи ні? А «ДНР» із «ЛНР»? Не зрозуміло. А сам Президент Зеленський цього не уточнив. Загальні слова без жодної конкретики. На форумі. У Давосі. З високої трибуни. Тю.

Багато ще чого не дуже приємного для Глави нашої держави можна було б із цього приводу сказати. Та не будемо цього робити з огляду на повагу до найвищої в країні посади, яку він займає. А також із розумінням того, що розв’язання проблеми Донбасу значною мірою залежить не тільки від нього, а й від «усіх сторін», зацікавлених у цьому. Просто нагадаємо, що за свої слова потрібно відповідати. Обіцяв мир — виконуй. Ніхто за язика не тягнув.

А ми побажаємо успіхів у цій важкій справі.

Мал. А. Василенка.