Архів
Вівторок,
11 лютого 2020 року

№ 10 (19758)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господар
  Версія для друку          На головну
  • Небайдужі

Солодкий мед із гірчинкою

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Повнісінький бідон меду передав з волонтерами хлопцям на передову колишній учитель, пасічник з села Ізюмське, що у Борівському районі, Анатолій Петрович Вітченко.

— ХЛОПЦІ воюють, захищають нас, живуть у землі, в багнюці, в холоді,— сказав. — То хіба шкода для них меду, який наносили бджоли моєї пасіки?

Анатолій Петрович (на фото праворуч) зараз на пенсії, а до того тридцять років пропрацював у місцевій школі. У його родині майже всі педагоги: дружина — працювала вчителем математики, донька Наталка — вчитель молодших класів, невістка Олена викладає українську мову й літературу.

Сам Анатолій Петрович не планував ставати вчителем. Після закінчення школи у селі Веселівка, що неподалік Ізюмського, здобувши права водія, він ще до армії почав працювати шофером у господарстві. Після армії повернувся знову до керма, згодом йому запропонували стати пасічником, але життя несподівано вивело на педагогічну стежку.

Коли Анатолій Петрович розповідає, як пахне різнотрав’я перед Купалом, і описує, як гудуть над ним бджоли, як золотиться мед у щільниках, з яких він повільно, граючи на сонці, стікає у полив’яну миску, то розумієш, що бджолярство — сутність чоловіка.

— Такого пахучого меду, як той, котрим частував мене мій дід-пасічник, тепер удень з вогнем не знайдеш,— запевняє. — Чи то клімат змінився, а чи трави стали іншими...

Хтось скаже — у дитинстві усе пахучіше і солодше. Однак, треба визнати, правда й те, що клімат і наше життя останнім часом дуже змінилися. Люди стали жадібніші, ніби й не голодні, і шматка хліба не просять, а бач… Куди не кинь оком — смітники, поля захлинаються в хімії.

Колгоспно-радгоспне життя, звісно, теж було несолодким. Горбилися на буряках із сапкою, доїли корів, та й узагалі майже все робили вручну. Спершу трудилися за палички, якими позначали трудодні, потім спини гнули за копійки. Платили податки з кожного плодового дерева, купували облігації так званої державної позики З рання й до смеркання працювали в полі, втомленими поверталися з роботи. А вдома ще потрібно було обробити город, видоїти корову, погодувати іншу живність, попоратись у хаті… Важко. Але ж як тоді співали!

Коли на Різдво хтось колов кабана, то запрошував сусідів у гості, а ті пізніше запрошували на свою свіжину. Пили по чарці, закушували шкварками з хроном. І співали, жартували. У Веселівському клубі, вкритому очеретом, танцювали, грали на гармошці, ставили вистави… Словом, було в тому житті і гіркого, і солодкого, як мед. Колгоспна пасіка, що стояла просто на обніжку їхнього городу й де бджоляр пригощав малечу медом у щільниках, безперечно, солодкий спогад. З тієї пасіки його любов до бджіл і почалася.

Власне, пасічникувати Анатолій почав ще до армії. Але Веселівка вже за Хрущова почала занепадати, незабаром село оголосили неперспективним. Хто старший, той пам’ятає, що це означає. З райцентру до Веселівки не було дороги, автобус перестав ходити… Словом, пішов Анатолій Петрович радгоспним шофером до Ізюмського, де його і «засватали» на пасічника, бо слава про нього як про вдатного молодого бджоляра бігла за ним навіть тоді, коли крутив «бублика».

Тобто як засватали? А так: помер у сусідньому селі пасічник, отож тамтешня головиха, дізнавшись про хлопця, якого шанують і бджоли, і люди, приїхала в Ізюмське, аби переманити його до себе. Директор радгоспу дозвіл на зміну роботи дав, однак узяв слово, що коли вони також куплять пасіку, то Анатолій повернеться назад. Через чотири роки восени він справді повернувся, бо наступного року навесні радгосп мав купити пасіку. На той час він у Гадячі на Полтавщині закінчив школу бджолярів. Проте взимку директора з роботи зняли, а нове начальство взялося нарощувати поголів’я свиней, а про вулики й не згадало. Так Анатолій залишився без улюбленої роботи. Добре, що покликали в школу вчителем праці.

На той час хлопець уже закінчив Слов’янський технікум за спеціальністю «механізація сільського господарства», а при школі тоді діяв навчально-виробничий комбінат, на якому готували трактористів і шоферів, навчали основ землеробства. За тридцять років роботи він підготував стільки механізаторів, що й не перелічиш. І зараз чимало комбайнерів і трактористів у довколишніх фермерських господарствах — його учні.

Й увесь час Анатолій Петрович пасічникував. Щоправда, колись стояло на його пасіці півсотні вуликів, а тепер лише близько двадцяти… Втім, той, хто розуміється на цій справі, знає, що це робота нелегка. Життя бджоляра має присмак солоного поту і безсонних ночей, а не солодкого меду. Хоча і мед є. Щоправда, цього року ціна на нього суттєво впала, як і на збіжжя, вирощене на полі.

Однак коли ти людина щедра й світла, то того меду вистачить і для себе, щоб трішки докласти до пенсії, й хлопцям, які захищають нас од вічного ворога.

На фото автора: Анатолій Петрович Вітченко з волонтерами, які їдуть на передову.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Збиткова — закрити
Читати
Гряде кадрова реформа
Читати
Перший етап завершено
Читати
Зміни в структурі
Читати
Реванш диктатури
Читати
Готуються до евакуації
Читати
Зустрічайте: сніг, ожеледь і вітер
Читати






При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове