Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Сімейний корпоратив

Потрібні люди

Володимир РИНДЕНКО.

с. Іванове Селище

Глобинського району

Полтавської області.

Сім’я Оберемків нарешті дочекалася підвищення пенсії. Не так, щоб і… Аж на… На стільки, що вирішили відзначити цю грандіозну подію з родичами та добрими друзями. Тим паче що у Миколи Григоровича і Галини Василівни підоспіла й дата — 35 років підтримання сімейного вогнища, тобто перлинове весілля. Вирішено було відзначити подію скромно, тихо, без зайвого гамору і чванства. Хоча оливки і червона ікорка на столі будуть. Бо так вирішила Галина Василівна. Каже: «Хоч раз в житті гульнемо!»

Малий онук все крутився під ногами, заважав усім та канючив мандаринку зі святкового столу. Галина Василівна гримнула на нього, знову перекрутивши ім’я, не стрималася: «От уже ж неві-і-істочка вгодила так вгодила! І шо воно за дурна мода пішла на старі імена? Треба ж так дитину скалічити — Аристарх!».

— Та чого ти? Це ще по-божому, — озвався Микола Григорович, що тут же на кухні читав якусь газету, — ось прийдуть куми Комарі зі своїм онуком… — замовк, наче збирався із силами, — Єстахфій. Тьфу ти, з першого разу й не вимовиш.

— Які ще Комарі? — перестала поратися біля столу дружина.

— Драстє! Та ти ж сама сказала: друзі, близькі!..

— Я казала: приблизно 10 чоловік.

— Так я й запланував… Комарів, Чумаків, Перетичків і Василя Михайловича з дружиною.

— Так і у мене в списку десятеро.

— Ну й добре, помістимося… Якось… — Аргументував Василь Григорович і, склавши газету, продовжив, — он вареників і холодцю на цілу роту солдатів.

— Ага, і всього одна запечена курка. І бутербродів з ікрою, між іншим, 10.

— Ну зроби більше… над­бери з кожного бутерброда по три ікринки… і вистачить на всіх. Тільки й діла… — порадив чоловік.

— І стільців не вистачає… А нащо ти Василя Михайловича запросив? — запитала дружина.

— Та ти що?! Михайлович — професор! Академік! Він же завжди ремонтує електропроводку нашого «Москвича»! Ти що?! Він же… Він же… Отака голова! — замахав руками чоловік. — Ти краще скажи, нащо ти запросила ось цього Кобилку?

— Так він же лісник! А що, як на зиму треба буде дрова, га? — розтлумачила дружина.

— Ну ти в мене й село-о! — глузливо мотнув головою чоловік. — Ось тільки вчора по телевізору сказали, що газ подешевшав!

— Справді? — здивувалася дружина. — Тоді ми… зараз-зараз, — телефонує: «Алло, Федір Михайлович? Федір Михайлович, у нас така прикрість! Федоре Михайловичу, у нас святкування відміняється — прорвало опалення. Ага, ходимо оце по хаті по коліна у воді. Ага, точно, як ото у Києві нещодавно. Вибачайте нас. До нових зустрічей».

— Ну ти!.. — усміхнувся чоловік. — Дипломатка!

— Мінус два їдці, — жінка щось закреслила на аркуші. — До речі, твій братко теж не прийде. Ще два роти мінус.

— А чому це раптом він не прийде? — поцікавився чоловік.

— Так він у неділю самогонку знайшов… нічийну…

— Та не мороч!.. Підфарти-и-ило.

— … у сараї, у Петра Шила.

— Ото повезло-о! — аж потер руки чоловік.

— Та в чому щастя, скажи? Петро його по слідах знайшов. Нам’яв добряче боки і писок натовк.

— У неділю? Так у нього ж алібі. Ми ж… — недоказав чоловік.

— Ага, бачив би оте алібі… Ніс отакенний, як бурячина, — зобразила рукою.

— А покажи-но свій список… Кого ти там?.. — простягнув руку чоловік.

— Там усі солідні люди, не переживай, — неохоче подала аркуш.

— Так-так… А хто така оця М’якушка… М.І.? —допитливо подивився на жінку.

— «Оцей», а не «оця»! — якось з образою мовила Галина Василівна й додала. — То Михайло Іванович, нашої куми Валентини родич із пенсійного.

— На біса тобі той родич? Ти, мабуть, думаєш, що він тобі платитиме пенсію, як у депутата? — чоловік нервово щось закреслив у папірці. — Ось так! Ще мінус два роти і два стільці. Заодно викреслю й Куріпчаків з Гавриляками — їм все одно не догодиш: то холодець пересолений, то узвар несолодкий. Будуть потім патякати по селу…

— Ти так усіх повикреслюєш… — без настрою мовила дружина. — А то ж усі потрібні люди.

— Які вони потрібні? Головне, голубонько, що ми разом! Діти приїдуть, онуки, сусіди. Ну ще батько… Тамілу Семенівну запросить. Посидимо тихо, дружно. Гарно ж буде, Галю. І стільці не треба позичати.

— Ну, як знаєш, — невдоволено відповіла дружина. — Тільки треба Володьку-завклубу з баяном покликати — мені так подобається, як він грає.

— Добре-добре, я йому зателефоную, запрошу, — І стиха додав, наче виправдовуючись. — Ну й… Василя Михайловича… для музичного комплекту. Він так гарно виводить «Стоїть гора високая»!