• Відлуння

Синовими дорогами

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

На початку нинішнього року Світлана Губер — мама загиблого на Донбасі юного бійця «Легіону Свободи», старшого солдата роти «Карпатська Січ» Олега Габорака з Іванкова, що на Київщині, — задумала побувати в тих місцях, де воював її син.

ПРОЙТИ синовими дорогами вона вирішила тоді, коли ближче познайомилася з волонтерами Косівського району: у селі Шешори, що на Івано-Франківщині, народилися її сини. Там, каже, встановили пам’ятник Олегу, в сусідньому селі Прокурава та в Косівській РДА — меморіальні дошки. Під час поминальних заходів із сумом і вдячністю згадують сина разом з іншими місцевими хлопцями, які теж загинули на війні.

— Ми з волонтерами їхали двома мікроавтобусами, — розповідає Світлана Володимирівна. — Шлях пролягав через Попасну, Авдіївку, Водяне, Павлопіль, Гнутове... Вісім разів проїжджали по так званій сірій зоні (з одного боку — сепаратисти, з другого — українські бійці). До того місця, де загинув Олег, іншої дороги немає. Мої попутники: Ольга Герасим’юк — шкільний психолог і радник голови районної держадміністрації, Дмитро Малкович (волонтер, який втратив ногу на Майдані), водій Юрій Тимошенко — розповіли, що, коли вони їздили сюди раніше, по них іноді гатили сепари. Доводилося вискакувати з авто і тікати в насадження. Всі троє були активними учасниками Майдану в 2014-му, де й познайомилися. Відтоді підтримують контакти та час від часу їздять на передову. Гроші на дорогу надає Косівська райдержадміністрація. Автомобіль належить Юрію Тимошенку. Він його сам щоразу ремонтує, повернувшись із поїздок додому.

— Одну ніч ми спали у бліндажі, — згадує Світлана. — Увечері машини там здебільшого не їздять, а якщо вже конче потрібно, то їдуть без увімкнених фар. Але ворог все одно тебе бачить і може обстріляти. Проїжджали й через Попасну, що колись була під сепаратистами, а потім наші військові її відвоювали. Нині це мирне містечко дуже близько до передової. Хоча про який «мир» може йтися, коли за три-чотири кілометри гуркотить війна? Лишивши у Попасній гостинці, поїхали до добробатів, які стоять на особливо гарячих позиціях. В Олежикових документах написано, що він загинув у Пісках, але, якщо конкретніше, місце його загибелі у полі між Пісками і Водяним.

Другу ніч Світлана з волонтерами ночувала в розвідників у Водяному — на тій вулиці, де Олег був розквартирований.

Третього дня Світлану саму, без волонтерів, бійці повезли до позиції біля колишнього Донецького аеропорту. Синові друзі розповіли Світлані про те місце, де загинув її син, при цьому пояснили, що воно зараз на ворожій території. Та військовий водій привіз Світлану метрів за 400 від місця, де загинув її Олежик. До нього вони добиралися не полем, а насадженням. Там, у грудні 2015-го, побратими залишили на дереві орієнтир — шолом Олега. Звісно, до цього часу він не зберігся…

Світлана зізнається, що їй було страшно на передовій, хоча бійці говорили про відносну тишу, яка тут запанувала. Справді, вдень пострілів і вибухів майже не чути. Але вночі десь бахкало і Світлана весь час полохалась. Бійці підсміювалися: все спокійно, гуркотить далеко.

— Ми були на двох позиціях ЗСУ, там служать і старші, і молодші віком бійці, — розповідає Світлана Володимирівна. — А там, де позиції добробатівців з «Правого сектору», всі молоді, більшість від 21 року. Держава виплачує їм зарплату як військовослужбовцям-контрактникам. Їхня позиція розташована в полі, а живуть вони у бліндажі під землею, всередині обкладеному дерев’яними брусами. Зараз там розвелося багато мишей, яких хлопці не можуть позбутися. Однак у них скрізь лад: із розкладу видно, хто коли спить, хто коли чергує. На стіні — портрет Степана Бандери, а поруч повісили малюнки учнів Іванківської ЗОШ №2, які передала для бійців завуч Тамара Берегова. Бійці спокійно без різких команд тихенько роблять своє: передають інформацію, йдуть на варту чи приходять з неї, перекурюють, гріються біля буржуйки…

Світлана їздила з волонтерами на схід у Різдвяні дні, коли там було холодно і сніжно. Та бійці не скаржилися.

— Я до останнього не знала про можливість поїздки до місця загибелі сина, тому гостинців бійцям цієї позиції заздалегідь не приготувала. А потім мені сказали, що їм конче потрібна бензопила. Тож я її купила, дещо взяла з продуктів. На місці на власні очі побачила, як добре готуються до поїздок на фронт прикарпатські волонтери. Цього разу вони закололи троє поросят, накоптили м’яса, сала, ковбас, приготували тушонку. Також привезли домашню консервацію, каву, чай, вареники, пиріжки, печиво та багато інших власноруч приготованих смаколиків. Бійці були дуже раді гостинцям. Ще б пак! В одній із частин ЗСУ, куди ми завітали, святковий різдвяний сніданок солдатів складався із гречки, шматочка масла і смаженого яйця.

— Я хотіла побачити, де воював і де загинув мій син, — каже мама Олега Габорака. — Думала, полегшає, коли усвідомлю суть того, що там робиться… Проте легше не стало. Олежика не повернути, війна триває, гинуть чиїсь сини… Втім, я туди з’їздила б іще. Там особлива атмосфера. Бійці мене бачили вперше, але віталися й обіймалися, як із рідною матір’ю. Мені теж хотілося кожного з них пригорнути, захистити. У кожному з них я бачила свого Олежика…