Архів
П’ятниця,
17 квітня 2020 року

№ 29 (19777)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша поштаСоняшник
  Версія для друку          На головну
  • Духовність

I на сторожі він поставив слово

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Важко знайти ще таку людину, в душі якої було б стільки любові до України, стільки болю за землю, виставлену нині на продаж, стільки духовності й добра, як у Володимира Шкурупія — архієпископа Харківського і Полтавського ПЦУ, в чернецтві Афанасія.

Розум і силу треба мати

БІЛЬ за село розпеченим цвяхом пече серце владики:

— Зникає могутній пласт української цивілізації,— волає він у пустелі людської байдужості, — сільської, хліборобської, яка дала народу мову, пісню, побут, характер, власне, все, що відрізняє нас від інших. Держава знищує фундамент, на якому стоять її стіни, ще й нарікає, що воно, бачте, деградувало. А хто його до такого стану довів? З кого складалися армії Хмельницького, Мазепи, Виговського, Петлюри, УПА та всіх тих визвольних воєн, що вів український народ за визволення й створення власної держави? Майже виключно із селян! Та й зараз від північних окупантів Україну здебільшого захищають селянські сини. Майже вся українська наукова і творча еліта всіх часів походить із селянських родин. Купити десь за морями-океанами, привезти й перепродати — на це великих здібностей не треба. А щоб пшеничку посіяти, хлібець із неї спекти та м’ясце виростити «еліті» на шашлики, розум і силу треба мати…

Навіки у серці

КОРІННЯ цієї любові архієпископа Афанасія до України, до села і до тих, хто в ньому живе, у Малій Шкурупіївці. Коли в юнацтві він виходив на Лису гору, завжди, наче вперше побачив, забивало подих від краєвиду: до самого виднокола — зелені поля, маленькі плеса й озерця, річка Говтва Вільхова, що змійкою в’ється поміж лозами й очеретами, глибочезний яр, де жила сім’я степових орлів. А по всій долині — сільські хатки, наче візерунок вишиванки…

Ще хлопцем він мав свою пасіку — бджолярству навчили дідусі. Переглядаючи рамки у вуликах, осягав і був у захваті від бджолиної цивілізації, яка підпорядкована одній меті: кожен трудиться на загальне благо, панує лад.

Навички пасічника виручили Володимира пізніше, коли, працюючи кореспондентом районного радіо, він зрозумів, що не хоче далі служити напівправді. Бо в житті бачив одне, а готувати репортажі мав про інше. Коли у 1978-му написав заяву на звільнення, то ідеолог району спершу закликав одуматись, а потім порадив переїхати в іншу місцевість… Володимиру довго довелося шукати роботу в містечку, бо водночас перед ним зачинились усі двері. Районний зоотехнік, з яким приятелював, запропонував йому місце колгоспного пасічника. На цьому посту Володимир Шкурупій пропрацював 17 років. Плідних років, бо видав ще й дві книжки селянської прози.

Світ героїв

УКРАЇНСЬКЕ слово у його родині від покоління до покоління заповідалось як найцінніший скарб.

— Батьки, дідусі, бабусі, дядьки, тітки передали мені не лише слово, а відкрили неосяжний світ духовного багатства мого народу, а ще почуття совісті, правди й честі.

Його батько, столяр, мов біблійний тесля Йосип, увесь час щось майстрував жилавими руками. Мати, колгоспна свинарка, перечитала всі книжки в сільській бібліотеці, газетами й літературними журналами, які передплачували батьки, було забите горище. Але одного дня у матері не знайшлося серед цього добра нічого іншого, аби розтопити грубку, як синові зошити із записаними народними піснями та спогадами бабусі й односельців про Голодомор. Як він сердився на неї! А у дев’яносторічному віці ненька зізналася сину, що вчинила так, бо боялася за нього.

Не просто так боліло материнське серце, бо перша книжка його прози «Жива роса» довго не виходила друком через повість «Чи я в лузі не калина». Це пронизлива історія про те, як у голодні роки нищили село. Не витримує навіть сільський активіст Кирило Чорний, який описує кожну яблуню, кожну вишню, аби держава дерла за них податки. Через людські прокльони вішається у повітці… Цензура вимагала прибрати із повісті розділи з найстрашнішими рядками про голод. Він не погодився, тож довелося вилучати всю повість. Вона вийде пізніше в книжці «Осіння горішина».

Сьогодні владика працює над романом. Це твір про село — колиску нації, яке вмирає, про Україну, її народ, який має у своєму генетичному коді щось таке, що не дає спокою ворогам. Каже, не знає, чим роман закінчиться, бо герой повинен прожити життя, як і реальна людина. А хіба ми знаємо, що нас чекає?

Проте болить владиці Афанасію, що нині книжок не читають. «Вони скоро стануть геть не потрібні сьогоднішньому егоїстичному і байдужому українському суспільству», — із великою гіркотою констатує він. Але мені так хочеться, щоб його пророцтво не збулося.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Епоха бідності: початок?
Читати
Більшість — проти
Читати
Повернули держрегулювання
Читати
Зубожіння не у всіх
Читати
Призов перенесено
Читати
Доля сиріт не відома
Читати
Дурили співвітчизників
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове