• Наше військо

«Кіт» на мотоциклі

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Донецька область.

«І чому в тебе, воїне, такий позивний — «Кіт»?» — запитую в чоловіка, який глушить зеленого мотоцикла поруч мене. «Пантера також із котячих», — відповідає він, напевне, вловивши мій натяк на «домашність» його псевдо. Якщо придивитись, то в чорних сонцезахисних окулярах «Кіт» і справді чимсь нагадує цю спритну войовничу хижу кішку.

ДО ВІЙНИ «Кіт» жив, як усі, працював водієм. Любив дім, родинний затишок. Війна, що при-йшла в Україну, відкрила в ньому ті риси, сукупність яких робить із чоловіка справжнього воїна. На неї «Кіт» пішов ще з першою хвилею мобілізації. Разом із батальйоном тероборони «Кривбас» тричі штурмував Іловайськ. Потім виходив з оточення гарантованим Путіним коридором, який насправді став дорогою смерті. Там не те що земля горіла — бронежилети плавилися. Тоді від батальйону «Кривбас» мало що залишилося — хтось загинув, інші потрапили в полон. Але «Кіт» якимсь дивом, обійшовши російські блокпости і засідки, вийшов до наших.

Вцілів і під Дебальцевим. Бійці тримали там оборону, поки не надійшла команда відступати. Коли батальйон розформували, чоловік перейшов в іншу бригаду. Словом, воює вже сьомий рік! Коли я дивуюся, що зустріч із такою людиною нині рідкість, командир «Кота» з позивним «Кеп» говорить, що не там шукаю. Мовляв, можливо, в тилу й нема, але в них, на «нулі», багато воїнів, які прийшли в 2014 році.

— Я і сам такий, — каже «Кеп». — Уже не раз зарікався: на фронт ні ногою. А прийдеш додому, побудеш біля сім’ї щонайбільше два-три місяці — і знову збираєш наплічник…

Тут, на війні, за словами «Кепа», все по-справжньому — і життя, і смерть, кожен, хто прикриває тобі спину, — як брат, готовий за тебе віддати життя… А там, удома, часто наражаєшся на нерозуміння: гадають, що бійці пішли за грішми… «А хто вам заважає підписати контракт у військкоматі, якщо тут мед?» — риторично запитує «Кеп», і «Кіт» погоджується з ним.

Звичайним людям, для яких життя вміщається в матеріальні рамки, важко це зрозуміти. Особливо сьогодні, коли суспільство робить вигляд, що війни нема, що проблема якось сама собою «розсмокчеться», варто лише не згадувати про неї. Треба просто перестати стріляти… Але ви приїдьте, скажімо, на Світлодарську дугу, чи в Авдіївку, чи будь-куди на лінію фронту — і переконаєтеся, що війна триває і найближчими роками, кажуть бійці, не завершиться. Восени, стверджують військові, велика вірогідність нового наступу російської орди.

Те, що йде війна, засвідчує, до речі, й той зелений мотоцикл К-750, на якому «Кіт» приїхав із хлопцями з передової. Після того як торік росіяни протитанковими керованими ракетами (ПТКР) підбили кілька наших вантажівок, командування віддало наказ, який обмежує появу військової техніки на передовій. За словами «Кепа», якщо десь тільки загарчить КрАЗ, БМП чи ще якась бойова машина, ворог одразу ж робить пристрілювальний постріл і далі ракетою знищує велику ціль. А боєприпаси, воду, їжу хлопцям підвозити треба… Отож вирішили бійці скинутися й купити мотоцикл, який офіційно не перебуває на озброєнні війська. «Кота», як спеціаліста, призначили механіком-водієм машини, котру колись на Київському мотоциклетному заводі скопіювали з німецьких мотоциклів часів Другої світової.

За час служби «мотік» випуску 1965 року, куплений на Донбасі, потрудився на славу: перевіз тонни боєприпасів, харчів, будівельних матеріалів. Якщо зняти люльку з коляски й замінити її на дощату платформу, то за раз залізний коник зрушить і з пів тонни вантажу. Випадало йому тягати навіть колоди для будівництва бліндажів, кожна з яких тягне понад пів тонни. А найголовніше, на мотоциклі можна непомітно прошмигнути з боєприпасами мінними полями по прокладених там саперами шляхах. А донецька земля за шість із гаком років війни мінована-перемінована…

Цього разу «мотік» також добре потрудився, доставляючи на передову подарунки волонтерів. Аби привезти холодильник, довелося робити окрему ходку. Везли… Чоботи і всіляку техніку від Ірини Білецької та її друзів із Дергачів і Харкова, сотні залізних скоб, бочок, каністр від Юрія Немикіна, оптичні прилади від українців із Німеччини та США, які приятелюють із Мариною Поляковою. Ці імена добре відомі у харківській волонтерській спільноті. А ще маскувальні сітки від переселенки зі Слов’янська Валентини Щербини, волонтерських об’єднань «Маскувальна сітка АТО» та «Берегиня». З фонду «Діти наше майбутнє» та американка Олена Вітренко, харків’янка Анна Гончарова передали взуття, солодощі, подушки і килимки для сидіння на землі. Село Бугаївка Ізюмського району порадувало воїнів сирами і молоком, свіжими коропами із власного ставка, яловичиною, пиріжками…

Хтось скаже: навіщо допомагати, держава має забезпечувати всім необхідним. Але ж не все вона може. Та і, як кажуть, не відсохне рука в того, хто дає. Добре говорити здалеку про потрібне й непотрібне, поки війни для нас нема, поки хтось її не пускає в наші міста і села. І не дай, Боже, відчути нам, що вона є, коли снаряди 152-го калібру почнуть падати на голови. Не дай, Боже…

А допомога — це насамперед відчуття воїнів на передовій, що про них не забули. Що народ їх любить.

На фото автора: «Кіт» і його побратими.