• Далеке-близьке

Хороший берег для кількох поколінь

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Київська область.

Такий вигляд «Хороший берег» має сьогодні.

У 1999-му році село Бички Поліського району було офіційно зняте з обліку як таке, в якому кілька років поспіль ніхто не проживає. Після аварії на Чорнобильській атомній станції 26 квітня 1986 р. усіх його жителів переселили у с. Недра Баришівського району. Але останні понад 10 років назва села згадується у контексті відродженого там — у Чорнобильській зоні відчуження — Свято-Микільського монастиря.

ОЛЕКСАНДР Миколайович Цвинтарний — уродженець Бичків. За його словами, колись у ньому налічувалося більш ніж 100 дворів. Батько його Микола Зотович був директором відділка радгоспу «Комсомолець Полісся», мама Валентина Олександрівна працювала там же робітницею.

— Моя баба Яременко Хівря Михайлівна була із Фабриківки Поліського району, — розповідає Олександр Миколайович. — Звідти її відрядили працювати дояркою у Бички. Тут бабця вийшла заміж і залишилась назавжди. Пригадую такий час, коли всі навколишні райони — Іванківський, Розважівський, Чорнобильський, Новошепелицький — гуртувалися, щоб підняти Поліський. А в результаті не стало ні Розважівського, ні Новошепелицького. Згодом ще й аварія на ЧАЕС зробила свою сумну справу, зруйнувавши спокій, забравши в багатьох поліщуків домівки, а в декого і життя. Без сліз не можу згадувати квітень 1986-го і наступні роки…

На той час Олександр уже здобув професію ветлікаря, кілька років працював у місцевому радгоспі. Тоді на фермах господарства утримувалось багато худоби. Та й майже в кожному дворі були корови — два стада на село! Тож роботи у ветеринара було сила-силенна.

Та невдовзі сталася Чорнобильська катастрофа. Останніх жителів Бичків евакуювали 7 травня 1986 року, серед найстійкіших була й сім’я Цвинтарних: так не хотілося їм полишати рідний край... Але були вимушені.

В селі Недра для переселенців звели будиночки. Там Олександр одружився, взявши за дружину добру дівчину Надію Антонівну. У них народилося двоє синів. Працював за спеціальністю у місцевому радгоспі, згодом перейшов на Березанську птахофабрику.

Час від часу приїжджав у рідне село, хоч у ньому вже не було місцевих жителів. З колишніми односельцями зустрічався у поминальні дні на кладовищі. Тож, коли почув через знайомих, що в селі починають відроджувати монастир, зрадів: хоч таким чином Бички житимуть.

До речі, село виникло на початку 20 століття саме як поселення при заснованому в 1805 році старообрядницькому Свято-Микільському чоловічому монастирі з церквою Різдва Христового і каплицею Димитрія Мироточивого. Ця обитель до революції 1917-го була одним із найбільших духовних осередків Правобережжя. Старожили розповідали, що коли радянська влада закривала монастир, то кілька монахів відмовились залишати його стіни. Вони у ньому заховались так, що їх ніхто не міг знайти. Там і померли. Через багато років хтось із працівників радгоспу випадково натрапив на людські кістки, коли за виробничою необхідністю оглядав залишки монастиря. Не вціліло і монастирське кладовище: більшовики зрівняли його із землею і на ній звела господарські будівлі…

Багато чого було зруйновано і після 1986-го: не стало добротних адміністративного приміщення, будівель медпункту і відділка радгоспу, складу… Хто і куди їх розібрав та вивіз після аварії на ЧАЕС, не відомо. Маленькі келії, що у 1980-х роках іще залишалися від монастиря, нібито згоріли. Біля місця, де вони були, донедавна стояли три величезні красиві липи, посаджені ще старовірами. Їх також викорчували. Мабуть, уже «нові господарі». А ще, пригадує Олександр, була в Бичках велика радгоспна пасіка...

Прошу Олександра Миколайовича розповісти ще щось цікаве з минулого його рідного села. Каже, люди жили там і працювали, як і всі на той час. Господарювали у відділку радгоспу і вдома. До Бичків приходили й приїжджали звідусіль: з Розсохи, Старих і Нових Соколів, Романівки, Черемошні. Бо у радгоспі завжди була робота. Багато хто тут і оселявся.

Корінні жителі завжди із шаною ставились до історії свого села: передавали із покоління у покоління розповіді, звідки пішли Бички, про тутешній чоловічий монастир. А ще про жіночий, що був через річку у Замошші. І хоч, здавалось би, ці церковні установи мали проводити свою діяльність відокремлено, відособлено вести внутрішнє життя, та монахи й монахині час від часу виходили за територію своїх монастирів. І зустрічалися за річкою в гарній місцині, яку назвали «Хороший берег»...

— Я часто спілкуюся з однокласниками, — говорить насамкінець Олександр Миколайович. — Розповідаємо один одному, як живеться, як господарюється. Два роки тому їздив у Радинку, куди діти з Бичків ходили до школи, на зустріч випускників. Побував і в рідному селі. Таки правильно колись монахи називали своє місце зустрічі «Хорошим берегом». Як у воду дивились! Бо таким берегом для кількох поколінь полісян є наші Бички. Бо там усе рідне, там наша батьківщина, туди завжди тягне...

Коли матеріал був готовий до друку, надійшла сумна новина. У засвіти, дорогою, з якої нема вороття, пішла талановита журналістка, чудова людина, красива жінка Тетяна Рябокляч. Вона була і залишалась, навіть коли хвороба вже підточувала сили, великою оптимісткою, до останнього писала, прославляючи своє рідне Полісся, яке любила усім своїм щирим гарячим серцем, і його людей. Такою Тетяна і запам’ятається. Земля їй пухом, а рідним та близьким наше глибоке співчуття.