• Сторінки історії

Бориспільське повстання

Підготувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

На жаль, і досі багато сторінок української історії залишаються невідомими широкому загалу. Адже радянською владою були стерті з книги пам’яті нашого народу багато подій, пов’язаних із національно-визвольним рухом, зокрема у післяреволюційні роки. У наступних поколінь українців не мало бути жодного сумніву, що наш народ радісно став на шлях світлого комуністичного майбутнього.

НАСПРАВДІ ж, зрозумівши, що більшовицькі гасла «Землю селянам», «Робітникам заводи», «Народу волю» не мають нічого спільного із реальністю, люди, навіть ті, хто спочатку вітав нову владу, були глибоко розчаровані. Продзагони забирали майно, хліб, фураж, навіть посуд, вишиті рушники й скатерки. Усе це, мабуть, мало допомогти «аканчатєльнай пабєдє міровой рєволюціі».

Не в силах терпіти червоний терор, люди чинили опір. Антибільшовицькі повстання наприкінці 1919-го — початку 1920-го спалахували по всій Україні. Але ці розрізнені вияви народного гніву жорстоко придушувались. Одним із найтрагічніших епізодів тогочасного визвольного руху стало Бориспільське повстання.

Бориспіль за тих часів був досить заможним провінційним містечком. Його мешканців більшовицька влада грабувала нещадно. Активісти забирали з обійсть усе, що потрапляло під руку, розорювали церкви, виганяли вірян із храмів, збиткувалися над священниками, забороняли богослужіння. Особливо обурювало те, що вершителями нової влади ставали місцеві гультяї, п’янички, ледарі, злодії та інші люмпенізовані елементи.

Остаточною ж краплею, що переповнила чашу народного терпіння, стали кілька зґвалтувань, скоєних так званими можновладцями, — у Борисполі було створено підпільний комітет самооборони. За деякими даними, його очолював полковник армії УНР Іван Чепілко. Коли у травні-червні 1920 року об’єднане українсько-польське військо звільнило від більшовиків усю Правобережну Україну і зайшло у Київ, комітет ухвалив рішення виступити проти місцевої більшовицької влади. Адже армії до Борисполя залишалося якихось два десятки кілометрів, тож повстанці сподівалися на її підтримку…

У церквах задзвонили дзвони, люди зібралися на міському майдані. Було проголошено закінчення влади комісарів, а їх самих роззброєно. Порозбігалися і їхні прислужники. Проте, на жаль, контрударом більшовики стримали українсько-польське військо, йому довелося відступити. Бориспільські повстанці героїчно відбивали атаки більшовицької армії, але співвідношення сил було нерівне. Невдовзі до міста ввійшла 58-ма дивізія 12-ї армії РСФРР, що складалася здебільшого з калмиків. Командував нею Ока Городовиков, котрий вирізнявся патологічною жорстокістю.

Повстанці були оточені та взяті у полон. За словами очевидців, їх, а також деяких інших бориспільців, які не встигли сховатися, — всього близько 300 осіб — більшовицькі кати вивели за місто Броварським шляхом, де закатували. Рідні й близькі так і не довідались, де поховано їхніх батьків, братів, чоловіків. Але на цьому Ока Городовиков не заспокоївся: він наказав розстріляти у міській лікарні усіх поранених, а вкупі із ними й хворих. Потім, згідно із його наказом, було проведено масову облаву всіх осіб чоловічої статі віком понад 16 років. Людей хапали на вулицях, у хатах, за обіднім столом, за працею і всіх під конвоєм зганяли на міський майдан. Тих, хто чинив опір, вбивали на місці. Затриманих вишикували в лави. Без слідства і суду кожного десятого почали виводити на розстріл, а в деяких групах арештованих — кожного п’ятого.

Загиблих і страчених поховали на кладовищах Борисполя у спільних могилах. Найбільше — близько трьох сотень — на Книшовому цвинтарі, де була могила видатного українця, автора Гімну України Павла Чубинського. Пізніше на цьому ж кладовищі ховали померлих від голоду 1932–1933 рр. та жертв політичних репресій. До речі, за спогадами людей старшого віку, ще довго бориспільці перед влаштуванням на роботу чи вступом на навчання мусили подавати довідку про те, що не брали участі в повстанні. А за всіма мешканцями міста закріпилася кличка «повстанці». Але радянська влада зробила все, щоб про Бориспільське повстання забули. Знесли і Книшове кладовище...

Лише у 1990 році, з ініціативи Народного руху України, було встановлено дубові хрести в пам’ять про учасників антибільшовицького повстання 1920-го року і жертв Голодомору 1932–1933 років. Тоді ж приблизно встановили, де могила Павла Чубинського. Нині тут меморіальний комплекс (на фото). Завдяки невтомній пошуковій роботі краєзнавців вдалося дізнатися частину прізвищ повстанців і чим вони займались у житті — про це говорять меморіальні таблички. Серед них, зокрема, селян — 41; селян-одноосібників — 13; робітників — 12; бандуристів — 5; вчителів — 6; рахівників — 5; сторож, охоронець — 3; староста церкви; працівник торгівлі — 2; художник; касир; завідувач Київторгу; директор млина; начальник відділу механізації; двірник; приватний швець; заступник директора обсерваторії; контролер; начальник контори комунгоспу; ветлікар; технік-геодезист; професор; агроном; завідувач цеху хлібопекарні; керівник осередку просвіти; лікар; завідувач сільпо; власник крамниці; санітарка; актор; редактор газети; письменник; священник; фельдшер; механік; мірошник; директор маслозаводу.

Та, на жаль, політика знищення національної пам’яті далася взнаки. Навіть сьогодні мало хто знає про це повстання. Хоча в архіві Бориспільського краєзнавчого музею є чимало красномовних документів, що відтворюють цю трагедію, зокрема й спогади очевидців і повстанців, які свого часу записали їхні нащадки…