|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
Версія для друку На головну
Кобзарському роду нема переводу Леонід ЛОГВИНЕНКО. м. Харків. Фото автора. Коли зустрічаєш харківського кобзаря Назара Божинського на різних урочистостях чи коли він просто сидить із лірою чи кобзою в саду Шевченка біля монумента поетові, то згадується Тарасовий «Перебендя»: «Отакий то Перебендя, старий та химерний, заспіває, засміється, а на сльози зверне…» Благословив Мамай ХОЧА який він старий? Йому всього 35, і схожий він радше на козака Мамая з народної картини. Власне, на те, аби стати кобзарем, а потім і майстром з виготовлення народних інструментів, його, можна сказати, благословив цей персонаж. Уперше, зовсім малим, він побачив його в альбомі Харківського художнього музею. У десятому ж класі, під час екскурсії до цього закладу, Назар зміг зблизька роздивитися полотно 1642 року невідомого народного художника: кругловидого козака з оселедцем, його гнідого коня, шаблю, мушкет, флягу і кобзу, зображену дуже детально — зі струнами і приструнками. До речі, тепер «грають на кобзі», а колись казали «на кобзу, скрипку, ліру…» От і під картинами з Мамаєм часто читаємо: «Сидить козак, на кобзу грає, що замислить, все він має». А ще більша жага загорілася в хлопцеві, коли в Харківському літературному музеї побачив справжній інструмент — бандуру тамтешнього кобзаря Ільченка. Отож замислив юний Назар навчитися на ній грати. І те бажання привело його в Харківський кобзарський цех, у якому отаманував відомий на Слобожанщині кобзар Кость Черемський. Коли Назар запитав його, де можна купити бандуру, майбутній учитель витяг інструмент із шафи: «На, грай, хлопче!» Тоді вперше Назар потримав бандуру в руках. А власну йому незабаром подарував батько — дотримав слова, пообіцявши купити сину бажане, якщо той закінчить школу на «відмінно». Наступний інструмент Назар Божинський виготовив уже сам. Яке коріння, таке й насіння У НЬОГО нема музичної освіти. В дитинстві батьки віддали Назара вчитися гри на скрипці, але він витримав у музичній школі лише два тижні й навідріз відмовився туди ходити. Не міг знести методики тамтешнього педагога — кричати на дітей. Тож секрети музичної грамоти опановував самотужки. Утім, у Назаровому роду, коріння якого на Полтавщині, були такі, кого Бог щедро обдарував слухом і голосом. Один з дідів добре грав на баяні, інший — на скрипці. Та коли Назар був готовий переймати в останнього майстерність скрипаля, діда не стало. Так що народній манері гри на скрипці, коли кладеш її на груди, а не на плече, його навчили дідові товариші. Сьогодні вони також уже топчуть ряст на тому світі, а коли були живі, то хлопець придивлявся, як ці чоловіки виготовляють на Ворсклі човни — як працюють сокирою, стамескою. Брався і сам столярувати. Згодом ці навички майстра по дереву йому знадобляться, щоб створювати кобзи, бандури і ліри. Навчився він і не руйнувати структури деревини, обробляти її так, аби не було тріщин. Коли стружка добре знімається, то й інструмент гарно звучатиме. Однак головне — вибрати дерево. Воно має бути широким в обхваті, без жуків і гнилі. Найкращі інструменти виходять із того, що впало від сильного вітру, а не від сокири. Кобзу зазвичай роблять з верби, легкої, що дзвенить від удару. Вона прекрасно звучить, має колоритні низи. Можна і з клена, але він важкий, баси у нього слабенькі. З липи інструмент робиться швидко, бо вона м’яка, але звучання його неглибоке. Бандура чи кобза з груші гарно звучить, легка, але тверда. Аби бути майстром, потрібно також мати художній хист. Назара Бог ним не обділив, тож він вивчився на архітектора-реставратора, спеціалізується на народній архітектурі, захистив кандидатську. Хранителі традицій ХАРКІВ і Слобожанщину Назар Божинський називає столицею кобзарства. Стала вона нею в часи руїни, коли українців зганяли із земель Правобережжя і вони цілими селами їхали на схід, щоб заснувати козацькі слободи. Рушили туди й кобзарі. До речі, у часи Магдебурзького права, тобто самоврядування, яке прийшло на Україну із Заходу, вони мали свій цех, на хоругві якого на малиновому тлі було вигаптувано золоту кобзу. В середині ХІХ століття на кобзарів, як і на все українське, почалися гоніння. Їм заборонили ходити з кобзою чи бандурою за плечима. Звісно, люди, які берегли традиції нації, були для імперії небезпечні. Дехто з них переходив на ліру, решта опановувала інше ремесло, аби вижити. На початку ХХ століття ці народні співці дістали послаблення. Це сталося після того, як відомий письменник і музикант Гнат Хоткевич запросив кобзарів-лірників на ХІІ археологічний з’їзд, де вони виступили перед інтелігенцією. Після звернення науковців до влади кобзарям дозволили знову вільно мандрувати Україною. Щоправда, більшовики згодом продовжили політику імперії — нищення всього українського. Але вони вже знищували фізично. Кобзарів зібрали на з’їзд, а потім розстріляли. — Ситуація із нищенням автентичної культури подібна до того, що було із Запорозькою Січчю, — переконаний Назар Божинський.— Спершу її зруйнували, а потім довго переконували людей, що прийшли нові часи, а старі відійшли… Так і з кобзарством. Коли я граю зараз на кобзі чи лірі, то люди дивуються: мовляв, а ми думали, що це мистецтво вже віджило… Пропаганда масової культури, якою забиті телеефіри, і далі робить свою чорну справу. Утім, завдяки таким людям, як Назар Божинський, цей унікальний пласт нашої культури збережений. Вони й надалі стоятимуть на його сторожі. Версія для друку На головну |
Знову запалалоЧитатиЩодня — антирекордиЧитатиНавчатимуться державноюЧитатиКопійок поменшаєЧитатиОбігнали білорусівЧитатиБезробіття і що з цим роблятьЧитати |