Наша пошта

• Рядки з листів

Назви є, а сіл уже нема

МАЛІ КЛІЩІ, Любарка, Ганнівка, Хутір Розсохівський, Северівка, Шаблища, Шишалівка, Хвалибог... Перефразовуючи Ліну Костенко, можна сказати, що назви є, а сіл уже нема. Найбільш страшно і сумно, що вже й не буде.

В Іванівці, Нянівці, Устинівці спустошені вулиці, забиті двері, вікна. «Село неначе погоріло»... А на околицях — тваринницькі приміщення: обшарпані, розграбовані. Важко навіть уявити, що тут колись працювали люди, вигулювалася худоба. Сьогодні в цілому районі нема стільки корів, скільки раніше було в самій тільки Устинівці, де господарював Г. Сітайло, про якого майже не згадують сучасні так звані вельможі.

Натомість із телеекранів ми чуємо поради вузьколобих про те, як нам жити, а точніше, виживати у селі. Я певен, вони чи й знають, скільки коштує буханець хліба та пляшка молока. Зате пасталакують про ринок землі. Бачте, їх не спитали, як орати й сіяти! А мій дід покійний, царство йому небесне, любив повторювати, що «орач не той, хто тримає в руках плуга, а той, хто вміло кладе скибу землі й милується своєю роботою». Недаремно ж у селі мого діда називали Скибою.

Василь СТАШУК.

м. Малин

Житомирської області.

Для вирощування молочниці потрібно років чотири — чотири з половиною, а ще не менш важливо, щоб маточне поголів’я, яке залишилося, було здоровим! А після розкроювання землі на клаптики чи багато сучасних фермерів сіють кукурудзу, люцерну та інші культури на корм худобі й тримають її? Господарі нині віддають перевагу рослинництву, яке набагато рентабельніше.

Без належної державної підтримки тваринництво у нас остаточно загине. І владним мужам потрібно не зволікати, а шукати економічні важелі допомоги вітчизняному тваринництву. Бракує своїх рецептів порятунку галузі? Можна повчитись у розвинених зарубіжних держав. Якщо не зробити цього, то власних молока і м’яса не матимемо. Вже нині дожилися до того, що завозимо з-за кордону збіжжя. У той час, коли Україна з її природними ресурсами і роботящими людьми здатна прогодувати не лише себе, а й увесь світ.

Володимир ГОЛУБ.

с. Озерна

Білоцерківського району

Київської області.

Свого часу в нашому селі Спичинці жило майже три тисячі осіб. Працювала цукроварня, на території якої були театр, хлібопекарня, велика бібліотека, а ще спиртозавод, реманентний завод, дві лазні, діяли право­славний храм, костел, синагога, залізничне сполучення з колією Козятин — Жашків. Палац, побудований графом-меценатом Михайлом Тишкевичем (Собанським) у позаминулому столітті, славився на все Поділля своєю красою, фонтанами, оранжереями. А нині все позаростало бур’янами, в хащах розвелися лисиці. Суцільне бездоріжжя, зруйновано мости і кладки через мальовничу річку Рось.

Земляки мої пороз’їжджалися: хто до Чехії, хто до Польщі, Ізраїлю і далі по світах. Вважаю, що розбігатися нам по Європі й Америці зовсім не годиться, полишаючи такий благодатний край окупантам. Внутрішня «контра» набагато небезпечніша за окопних бойовиків, бо діє підступно і за спланованими схемами. Погребищенський район — один із численних промовистих прикладів цього. У нас уже давно спалені газетні кіоски, зачинені лазні, не транслюється Українське радіомовлення. Віщає тільки російське, румунське і мадярське.

В’ячеслав КАМІНСЬКИЙ.

с. Спичинці

Погребищенського району

Вінницької області.