Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Спогад

Нічліжники

Лариса САЙ-БОДНАР.

На тижні мала необхідність з’їздити у рідну Носівку на Чернігівщині. Чи не вперше за останні кілька років громадським транспортом. Але він ходить поки що досить рідко, тож одним днем не вийшло. Довелося заночувати. Дякувати Богу, нічліг пропонували всі, хто траплявся на моєму шляху. Надто найближчі: свати, куми, друзі, родичі. Близькі і далекі. Хоч жеребкування влаштовуй. Навіяло спогади…

ДЛЯ МОЛОДШОГО покоління тих, хто жив у глибинці Носівки, так, як мої батьки, переїхати до центру, ближче до цивілізації, та скористатися зручним сполученням з Києвом було великим щастям і, можливо, навіть мрією всього життя. Особливо це відчувалося, коли тато і його молодша сестра практично водночас вступили на заочне відділення Київської сільськогосподарської академії. Під час установчих сесій, за відсутності місць у гуртожитку та економії коштів, тато часто їздив на ночівлю додому, скоротивши проживання на квартирі до мінімуму. Думаю, великою мірою переважали ще й бажання та обов’язок бути поруч з сім’єю. З Києва до Носівки близько двох годин електричкою, з носівського вокзалу до центру — п’ять кілометрів автобусом, а з центру до околиці, так званого кутка Вербів, — чотири кілометри пішки. Темної пори доби снігом, дощем й багнюкою під ногами, бо, звісно, про жоден асфальт тоді не йшлося, додому добирався, за кращих умов, о дев’ятій вечора, за гірших — близько 24-ї. А о пів на п’яту підйом — і знову в бій. Той самий шлях, тільки у зворотному напрямку.

Як згадував потім тато, коли вирішили мати власне житло, купуючи стару розвалюху під новобудову, чималі гроші свідомо віддав за саме місце — ніби в центрі міста й водночас тиха затишна вуличка.

Згодом, десь починаючи з 1967 року, відколи мої батьки справили новосілля у ще не зовсім добудованій оселі, практично протягом 10 років, аж поки до Вербова не проклали асфальт, у нас хтось по черзі ночував, підживав із числа наших багатьох родичів, батьківських друзів, знайомих, сусідів із Вербова.

У період мого дитинства, а батьківської молодості прихистити когось у себе на ніч, а то й на незначний період пожити було справою звичною, яка буденно вписувалась у рамки людського співіснування. Звісно, з накрохмаленими простирадлами, вечерею, посиденьками за столом, словом, повним сервісом. Дружнім. Родинним.

До нас звечора приїжджали ті, хто на ранок поспішав на першу електричку, якщо мав справи у Києві, чи на перший рейсовий автобус, коли прошкував до Чернігова. А якось навіть сталася справжня оказія, пов’язана з нічліжниками.

У неділю на базарі мама зустріла тітку Галю — матір татового приятеля, який через часті відрядження до Чернігова теж входив до числа наших гостей — тимчасових квартирантів.

Тітка почала розшаркуватись, дякуючи за прийом на нічліг її сина і вибачаючись за пов’язані з цим певні незручності. Мама щойно хотіла сказати, що ті візити були нечасті, неклопіткі й, урешті-решт, узагалі зійшли нанівець, та тітка, навпаки, раптом почала вибачатися, що виклики її сина до Чернігова останнім часом почастішали і тепер доводиться до обласного центру курсувати мало не щодень. І що, мовляв, як вона не просить хлопця бути з ночівлями менш докучливим, він усе одно не минає нашої хати.

Довелося вмикати задню й у відповідь щебетати тітці, що її переживання з цього приводу даремні, адже наші клопоти мізерні. Насправді ж, як з’ясувалося, хлопець, який уже був перезрілим парубком, знайшов собі у центрі розлучену молодицю з трирічним сином і спочатку лише зрідка підночовував, потім дедалі частіше. А коли дізнався, що жінка носить під серцем його дитину, то взагалі перебрався до неї жити. Мамі ж рапортував, що ночує у Сашка, тобто мого батька.

Історія його парубкування була дуже цікава, а дитячі долі схожі з моїм татом. Їхні батьки не повернулися з війни, а мами більше не влаштовували свої долі, так і залишилися солдатками, піклуючись про дітей, віддаючи їм усю любов і ніжність. Тільки наша бабуся Настя ділила її між двома дітьми, а тітка Ганна мала єдиного сина.

Він виріс хорошим хлопцем і вже з юначих літ став для неї надією й опорою. Тим прискіпливішою була тітка у виборі сином майбутньої невістки. На словах демонструвала цілковиту демократію: яку вибере, таку й прийму. Та варто було їй лише дізнатися, що син комусь симпатизує, як вона розвертала оглоблі на 180 градусів. Та з бідної сім’ї, а та у роботі не дуже вправна, та трохи некрасивкувата, а інша занадто гарна, наче артистка, мовляв, спробуй її втримати біля себе. Одна дуже розумна, а інша геть дурепа. І так день за днем, рік за роком. Аж поки син не виявив свого чоловічого характеру і не обрав ту, яку підказало йому серце. Довго не наважувався сказати мамі, адже усвідомлював, що будь-яка його обраниця, нехай би вона була навіть золота, не сподобається неньці.

Побоювання парубка справдилися: тітка не прийняла його вибору і була щиро переконана, що «ця лярва», мало того що трохи старша за її сина, так ще й із дитиною, обкрутила хлопця.

Щоправда, ця історія мала щасливий кінець. Народження дівчинки розтопило бабусине серце: відкинувши власні амбіції, чи, може, про людське око, вона прийшла до пологового відділення райлікарні, щоб провідати немовля. А коли почула з уст невістки, що онучка як дві краплі води схожа на неї, тому й носитиме ім’я Анна, й зовсім розжалобилась. У душі прокинулись досі не відомі почуття, і життя набрало іншого змісту…