Галасу багато, а діла нема

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Центральна станція аерації КП «Дніпроводоканал» уже давно не справляється з очищенням стоків.

Є в мальовничій околиці присамарських лісів річка Татарка. Не знаєте такої?
А Тарас Бульба Миколи Гоголя, вирушивши з синами на Запорозьку Січ, першого дня домчав з ними саме до Татарки і тільки вплав на конях здолав її. Сьогодні річку подекуди можна і вбрід перейти, а ось кінь місцевого жителя напився, кажуть, із неї води й до вечора сконав…

А ПОЧАЛОСЬ усе в квітні. Одного ранку жителі села Олександрівка раптом відчули задуху від смердючих «пахощів», що неслися від Татарки. Таке було враження, згадують люди, наче на село вчинили хімічну атаку. Першим кинувся до річки тутешній житель Микола Страшний, котрий — сумний життєвий каламбур — приніс страшну звістку, яка всіх сполошила.

— Я не те що не впізнав річки — перелякався! — розповідав згодом селянин. — Вода в ній була кольору кави з молоком, вкрилася блискучою жирною плівкою і нестерпно смерділа. Мені притьмом стало нічим дихати, заболіла голова. А в річці голічерева спливала риба, до берега прибивало мертвих жаб і черепах…

Того дня в Олександрівку мусили прибути комісії з техногенно-екологічної безпеки відразу двох районів — Дніпровського і Новомосковського, на межі яких і сталося це лихо. Експерти швидко переконалися, що забруднення почалося давно, і не лише органічне, а й хімічне. Об’єми викидів сягнули не менш як 6300 кубометрів. Обом комісіям люди розповіли, що ще від торішнього листопада бачили, як трохи вище за течією на територію колишнього знаменитого тут рибгоспу заїжджали потужні фури з цистернами. Це господарство першим унаслідок роздержавлення дісталося сину одного на ті часи поважного обласного начальника, але нащадок продав його невідь-кому. Нові власники так званого ТОВ «Самарський рибгосп» бігом написали на в’їзді, що це полігон, доступ на який стороннім суворо заборонено.

Уже в перші години на місці екологічного лиха члени обох комісій дружно пообіцяли населенню Олександрівки негайно побудувати тимчасову дамбу, щоб ізолювати ті 5 кілометрів Татарки, які біжать у бік Самари і впадають у неї, — зауважимо, менш ніж за 2 кілометри від її впадіння у Дніпро, водну артерію, що напуває пів України. Одначе обіцянка виявилася обіцянкою отого цигана, який ручався кожух дати, але теплими тільки слова його були. На ділі ж сталося таке: дамбу — з надією, що вона захистить од біди, — гатили селяни самотужки, за власні гроші… Витримала вона трішки більше ніж півтора місяця.

Загалом галасу навколо катастрофи на Татарці зчинилося багато. Чиновники гнівно кричали, що це ж бо неподобство, запевняли, начебто рятуватимуть річку, порушили за фактом її забруднення кримінальне провадження, клялися й божилися, що винні неодмінно будуть виявлені й дуже сильно покарані. Однак, як кажуть, уся пара пішла у свисток… Директор того, що все ще зветься «Самарським рибгоспом», Василь Носенко відкидає будь-які звинувачення на адресу його «полігона». Скажімо, голова громадської екологічної ради при ОДА Микола Терещук стверджує, що місце викидів знайдено на території рибгоспу, а Носенко відбриває: «Нічого подібного! Ніхто у нас нічого не зливав і не скидав. Знайдено тільки рештки патоки, а її ми купляємо, щоб годувати диких кабанів».

Тим часом наслідки виявилися навіть небезпечнішими, ніж люди думали спочатку. Нині достеменно можна говорити про злив у річку компонентів поліуретанового клею, хоч ними, зробив висновок іхтіолог Роман Новицький, явно не обмежилися. «Риба задихалася з розкритими зябрами і була вкрита шаром слизу, — каже вчений, — а це значить, що вона загинула від вельми потужних токсичних речовин».

За кількома дослідженнями, зокрема й спеціалістів екологічної інспекції області та місцевих відділів Держпродспоживслужби і Держрибагентства, забрудненість Татарки сягнула 4-го рівня, їй завдано шкоди на 10-15 кілометрах русла, і щоб повернути річку в більш-менш прийнятний стан, знадобляться десятиліття та мільйони гривень. Не забуваймо, що вона продовжує нести свої води у Самару і Дніпро, загрожуючи обом артеріям масштабним екологічним лихом. Про які витрати говорити, якщо, ймовірно, постраждає головна річка країни?

Але хіба вона вже не страждає? Як і у випадку з Татаркою, ґвалту багато, а зусиль на її захист і порятунок — як кіт наплакав. Ви не повірите, але кілька років тому аналогічну біду зафіксували й там, де офіційно найчистіша українська річка Оріль добігає до Дніпра і впадає в нього. Виявилося, що тодішні керівники Петриківського району, за документами вивозячи з селища побутове сміття та рідкі відходи місцевих виробництв на утилізацію і начебто сплачуючи за це чималі гроші, насправді безпардонно й цинічно зливали це «багатство» у піщані ґрунти вздовж Орелі поблизу Дніпра і міста Кам’янське. Небайдужі екоактивісти цього населеного пункту, а також із села Шульгівка, що найбільше потерпало від такого зухвальства і варварського ставлення до природи, забили тривогу на всю «губернію». А чим усе скінчилося? Досі слідство не завершилося, заходів задля знешкодження плачевних наслідків ніхто не вжив і вживати не поспішає.

Ще один свіжий приклад. Нещодавно мешканець села Рашківка Артем Шкарбун здаля подивився на рідну річку Суру і не повірив своїм очам: не інакше, як на поверхні з’явилися білі лілії! Та коли чоловік підійшов ближче, весь його оптимізм як рукою зняло: у воді густо плавали… нечистоти. Звідки вони взялися, жителям не лише Рашківки, а й сусідньої Кам’янки добре відомо. І вже допекло так, що хоч, каже староста Новоолександрівської громади Андрій Пінчук, збирай свої пожитки і тікай світ за очі.

Річ у тому, що тут працює так звана станція аерації Дніпроводоканалу. Всі каналізаційні стоки з правобережжя обласного центру подаються сюди на очищення з подальшим скиданням у дельту Сури за якісь кількасот метрів од місця її впадіння у Дніпро. Проте вже років зо три згадана станція час від часу «дає збій», обдаровуючи не тільки довкілля немилосерд-ними «пахощами», а й Суру нечистотами. Дніпру, як неважко здогадатися, також дістається. Були численні перевірки й комісії, попередження, стягнення, які накладались і на Дніпроводоканал, і окремо на станцію аерації. Одначе це помагає, як мертвому кадило.

Власне, виходить так: жителям Рашківки та Кам’янки справді хоч зривайся і переїжджай, а солідні інспекції та служби, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування лише пояснюють, чому таке лихо має місце. Адже все просто: або станція аерації «умов дозволу на спеціальне водокористування не дотримується», або «зафіксовано численні перевищення нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин». Отак повідомляють і… умивають руки. Шкода, що не водою з Сури. Заодно мовчать, ніби води у роти набрали, — знову-таки, на жаль, не з Сури, що нечистоти безперешкодно дрейфують у Дніпро. От вам і галас, якого багато. І котрий у п’єсі Шекспіра, як відомо, був з нічого, а у нашому випадку — ні для чого.

Як наостанок не згадати відомого українського прислів’я: не паскудь криниці, з якої п’єш воду. Бо рано чи пізно теж спливеш голічерева.