Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Маркетинг і психологія

Час спритника

Лариса ЧЕПІГА.

м. Київ.

Літнім ранком я визирнула з вікна й на тлі знайомих багатоповерхівок угледіла двох торговців городиною. Навіть із висоти п’ятого поверху вміст кількох корзин, розміщених безпосередньо на тротуарі, вабив різнобарвною смакотою.

Й оскільки на нашій із чоловіком дачі при розплануванні газону місцинки для городу вже не лишилося, про що я — уродженка мегаполіса — анітрохи не шкодувала, а яблуні заклякли в пустопорожній стадії відпочинку після торішньої врожайності, я хутко подалася до новоявлених продавців, аби щедрість матінки-землі не обминула й нас — прихильників газону.

Зблизька аматорами торговельної справи виявилося усміхнене немолоде подружжя. Мені залюбки розповіли, що живуть в одній із тутешніх дев’ятиповерхівок. Успадкувавши сільську хату, вирішили скуповувати в селян уподобану містянами садовину, а тут — продавати.

Мої плодоовочеві вояжі тривали з місяць. Допоки я під час бесіди із симпатичними постачальниками сільгоспвітамінів довірливо не зізналася, що через мій категорично гуманітарний склад розуму аж ніяк не віртуозно лічу про себе.

Не стерши з облич осяйних усмішок, подружжя блискавично обмінялося цупкими поглядами. Й наступного разу, завантажуючи в пакет мої покупки, проголосило суму, вдвічі більшу від попередніх за аналогічний набір продуктів.

Зважаючи на мою безнадійну гуманітарність і не менш безнадійну делікатність, я вирішила перевірити вартісні сумніви вдома — з допомогою вагів та калькулятора.

Маніпуляції з нехитромудрою технікою трансформували сумніви у переконаність: садово-городні доброзичливці ошукали мене найнахабнішим чином!..

— Ото менше розказуй про себе, чого не треба! — порадив мені чоловік. — І заспокойся, бо нічого ти цим людям не доведеш! Ще звинуватять: повідсипала, мовляв, удома продукти!..

Я послухалася чоловіка й до вдаваних доброзичливців більше не навідувалася. Хіба що з вікна спостерігала: незважаючи на відсутність поблизу магазинів, торгівля йшла мляво. Мабуть, не лише до мене було застосовано лукаву арифметику.

…Наступного літа яблуні усвідомили сенс свого існування та заплодоносили з неймовірним завзяттям. Від ранку й до ночі ми хрумкотіли яблуками, варили джем, киселі й компоти. Навіть деруни з класично картопляних раціоналізували на інноваційно яблучні — як виявилося, дуже смачні.

Одначе подужати здобутки яблуневої активності нам було несила. Щосуботи, відвідуючи дачу, переконувалися: кількість здобутків на плодовитих деревах та під ними аж ніяк не зменшується.

Пригощати ж сусідів не було сенсу: всі мали ділянки або родичів по селах. Сім’я чоловікової сестри Алли також мала дачу, на якій царював аналогічний урожай.

І все ж чоловіка осяяла слушна ідея:

— Давай-но напакуємо яблуками кульки та й виставимо на видноті — під’їзд же на вулицю виходить! Нехай люди поласують, котрі без дач та рідні сільської! І добре діло зробимо, і яблука не пропадуть — шкода ж викидати, серце кров’ю обливається!..

Так ми й зробили: засипали дачну продукцію у два супермаркетівські пакети, поставили біля тротуару, а зверху кожного пакета поклали по записці: «Беріть, люди добрі, та їжте на здоров’я!».

Затим вийшли на балкон і стали спостерігати.

Перехожі звертали увагу на пакети, але взяти не наважувалися. Певне, давалася взнаки відшліфована різнокаліберними негараздами останніх десятиліть обережність, помножена на вроджену сором’язливість нашого рядового люду.

Зрештою, пакети хапнула якась дамочка й моторно подалася через дорогу. Придивившись, упізнали: це ж та сама сумнозвісна продавчиня! Її благовірний борзенько зім’яв та відкинув геть наші записочки й перекинув яблука в корзини. Та й завирувала торгівля!

— Нічого не вдієш, — зітхнув чоловік. — Такий нині час — спритників! Тому вони й на поверхні, немов пінява! Олігархи рідні, вітчизняні, хіба не спритники? Ще й які! Все в державі попривласнювали! А ці, — глянув на той бік вулиці, — на своєму рівні!..

Я погодилася.