Архів
Вівторок,
12 січня 2021 року

№ 2 (19850)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Пост здоров’я
  Версія для друку          На головну

Куди йдемо?

Олексій ЯРОВИЙ.

На фото автора: Новий рік у траншеї.

Наприкінці минулого року Президент Зеленський, який очолює державу, що перебуває в стані війни, але попри те рідко висловлюється на теми російської агресії, дав інтерв’ю прихильному до нього журналу «Фокус».

КОЛИ його запитали, чи замислювався він над тим, що Росія може напасти з Криму, відповів: «Це жахлива ситуація, я навіть не хочу її уявляти. Я проти цього. Будемо сподіватися, що це неможливо. Інакше буде велика війна. Ми нікуди не підемо, ми всі будемо воювати, всі будуть мобілізовані — і чоловіки, й жінки. Це буде погано для населення України. І я думаю, що Росія це прекрасно розуміє».

Черчилль ні до чого

ЖУРНАЛІСТИ, як кліщі, вчепилися в слова, що будуть воювати навіть жінки, і почали цим докоряти Зеленському, мовляв, як він може мобілізувати жінок. Однак, якщо справді війна, то воюють усі. Та й зараз жінки служать. Їх у ЗСУ вже понад 10 відсотків. А коли стоїть питання виживання народу, нації, то зброю в руки беруть усі. Як у Великій Британії, котра воювала проти нацистів, у той час коли СРСР був союзником Німеччини.

«Ми підемо до кінця, — сказав тоді прем’єр-міністр країни Вінстон Черчилль. — Ми будемо битись у Франції, ми будемо боротися на морях і океанах, ми будемо битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою в повітрі, ми будемо захищати наш острів, якою б не була ціна, ми будемо битися на узбережжях, ми будемо битися в портах, на суші, ми будемо битися в полях і на вулицях, ми будемо битися на пагорбах; ми ніколи не здамося...»

Грішним ділом подумалося, що саме колишній прем’єр-міністр Великої Британії надихнув нашого Президента на відповідь під час інтерв’ю. Але ж ні. У ключових словах Черчилля виявляється його рішучість: «…Будемо захищати наш острів, якою б не була ціна… ми ніколи не здамося…». Слова Зеленського пронизані нерішучістю і страхом: «Це жахлива ситуація, я навіть не хочу її уявляти…» Відчуваєте різницю?

Впевненість народжується не лише з патріотизму, а, насамперед, з досвіду. Черчилль брав участь в англо-бурській війні, обіймав пост міністра, першого лорда адміралтейства, врешті-решт, був нащадком герцога Мальборо… А що пан Зеленський, який переважно демонструє невпевненість і страх перед сусідом? Хто він? Так, раптом що, він закличе жінок взяти до рук зброю, але чи відгукнуться на той заклик? Про «Росія розуміє» я взагалі мовчу.

«А може, вони вже про щось домовилися?» — коментує ситуацію мій знайомий «Нечай», котрий прослужив п’ять років у силах спецоперацій.

Вотум недовіри

ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ та підлеглі йому міністр оборони і керівник Генштабу найбільшою своєю заслугою вважають нинішнє перемир’я, під час якого, мовляв, загинуло менше людей, ніж у попередні роки. Справді, українських воїнів убито менше, ніж у перші місяці керівництва країною Зеленським. Однак чи все тут так добре, як малює влада? Ті мої знайомі військові, які зараз сидять у сирих траншеях і окопах посеред полів Донбасу, кажуть, що обстрілів вистачає, просто у зведеннях це не вважається порушенням перемир’я, а провокацією або просто неприцільною стрільбою.

У ці свідчення фронтовиків неважко повірити, якщо згадати те, як вмирав у прямому ефірі, підірвавшись на міні, морський піхотинець Ярослав Журавель, якого потрібно було витягувати із засідки, натомість «верховний» запевняв, що все під контролем. Тепер от Зеленського в бездіяльності, яка призвела до загибелі його сина, звинувачує батько полеглого військовослужбовця. За словами згорьованого Журавля-старшого, раніше він звертався до ДБР та Офісу генпрокурора з вимогою відкрити кримінальне прова-дження, однак з обох відомств отримав «відписки». Тоді він пішов із заявою до Печерського й Шевченківського райсудів Києва, які взяли справу до розгляду.

Тут питання довіри стоїть гостро. Не здобудеш її серед військових намаганням створити разом з представниками ОРДЛО якусь консультативну групу в Мінську. Всі ж бо знають, що ці «республіки» співають з голосу Кремля. Ще гнітючіше подіяла на бійців (я сам говорив тоді з морськими піхотинцями) ініціатива інспектування наших позицій представниками окупантів і колаборантів. Це, напевне, запропонували для того, аби надалі ворог краще міг убивати.

І «вишенька на торті» — злиття спецоперації із затримання вагнерівців. Кажуть, її готували не лише українські, а й турецькі та західні спецслужби. Улов їхній був би немалий: військові злочинці, які збили малайзійський «Боїнг» та українські літаки на Донбасі. Якби операція завершилася їх затриманням, то нею захоплювався б увесь світ! Проте через витік інформації у верхах усі старання Головного розвідувального управління ЗСУ виявилися пшиком. Не думаю, що це добре позначилося на наших збройних силах. Та й щире ставлення партнерів, яке здобувалося роками професійної праці, зруйновано. А це означає, що держава, її політичне керівництво втратили довіру на Заході. Можливо, це кимсь із можновладців було так задумано. Непокоїть, однак, інше: хто тепер буде ділитися розвідувальною інформацією з країною, котра доповіла про таємну операцію країні, яка вважається зараз головною загрозою НАТО?

Млин без крил

БІЛЬШІСТЬ із тих, з ким я спілкувався, не можуть збагнути того, що відбувається. Справді, як зрозуміти те, що стало гіршим ставлення до війська, з’явилися проблеми з його забезпеченням. Міністр оборони Таран, замість того аби зубами вигризати кошти для ЗСУ, провалив держзамовлення. А це означає, що солярка для техніки в дефіциті, видавали її ще недавно в деяких бригадах дозовано, нової високоточної техніки не закупили, а розробку деяких видів озброєння припинили через недофінансування. Тепер почали говорити про відставку міністра. Але ж справа не лише в ньому.

Усе це гостро відчувається в окопах, де перебуває воїн із позивним «Нечай». Чоловік воює з 2014 року. Починав у добровольчому батальйоні «Айдар», потім служив у двох полках сил спецоперацій, сьогодні він піхотинець.

«Не шкодую, що взнав, що таке піхота,— каже він.— Спецназ — це так: тихо прийшов — тихо пішов. А піхота — стояти, вгризтися зубами в ці камінчики донецького кряжу. Але коли кажуть: «Не стріляти, перемир’я…», — стає соромно служити… Ми ж території віддаємо. З 2016-го по 2018-й було повзуче відвоювання нашої землі. А зараз що? Ми ж за цю землю стільки життів поклали! Що чекаю від нового року? Всі ми прагнемо миру, і я його бажаю. Проте з такими стратегією і тактикою не знаю, куди ми котимося. Пам’ятаєш пісню про старий млин? Півстоліття він крутився. Вітер глузує з млина: «Ми з тобою,— шепоче,— колись були як брати, скільки хліба разом перемололи, а тепер ти стоїш, трухлявієш. А коли маєш крила, то повинен літати. І так захотілося млинові злетіти, що аж у грудях заскрипіло. Махнув крилами — і на трави впав. Отак і ми. Хочеться махнути шаблею — і хай буде, що буде. Бо це наша земля, наших дітей.

У році, що настав, хотів би побажати також молодим лейтенантикам, щоб залишалися гідними людьми. Не ганялися за кар’єрою. Я на цій війні провоював більше, аніж він вчився на офіцера. Без вихідних. А нинішні новоспечені офіцери часто думають тільки про чини, бійців вони не знають. Якщо хочуть мати нормальний послужний, нехай стануть людьми. І не тести їх роблять офіцерами, а спілкування з підлеглими. Будуть нормальні українські офіцери, буде й військо за ними тягнутись. А верховній владі хочу сказати те ж саме: будьте людьми».

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Тепер без пільг
Читати
Діряві шкарпетки? Нічого, потерпите
Читати
Вогненебезпечні свята
Читати
З худого кабана хоч вишкварки
Читати
Оце так «улов»
Читати
Розширюється газова співпраця
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове