• Відлуння

Помста імперії

Леонід Логвиненко.

Фото автора.

Шість років поспіль на місце неподалік Палацу спорту приходять харків’яни, аби вшанувати пам’ять земляків, загиблих унаслідок теракту, вчиненого тут. І завжди в повітрі зависають запитання: за що вони віддали життя і чи гідні ми їхньої жертви.

СТАЛАСЯ трагедія 22 лютого 2015 року, коли розв’язана Російською Федерацією терористична війна проти українців набрала обертів. Уже були збитий «Боїнг», розстріляний «зелений коридор», яким виходили добровольчі й армійські підрозділи, оточені біля Іловайська, підірвані бетонні стіни Донецького аеропорту, які поховали під своїми уламками десятки захисників. Після жорстоких боїв до ворога відійшло Дебальцеве… І все ж харківський теракт у вервечці злочинів Кремля посідає особливе місце.

— Він поставив останню крапку в житті кожного з чотирьох загиблих, і разом з тим розставив крапки над усіма «і»,— вважає настоятель храму Івана Богослова о. Віктор Маринчак. — Імперська Росія, що організувала теракт і взяла під захист убивць, означила себе як непримиренного ворога, який у помсті своїй не зупиниться, поки існує. Цей ворог повністю розкрив люту ненависть до України, до нашого народу і, головне, до тих його найкращих синів, які виявляли небайдужість, чинили опір імперії зла. Саме такими були Ігор і Даня, Вадим і Микола, що загинули того лютневого дня. Ми ж визначились як цілковита протилежність тому, чого чекав і досі жадає від нас Кремль: щоб знали своє місце як її провінція і ніколи не насмілювалися бути вільними, щоб визнали свою меншовартісність і не мріяли про самостійність…

Аби зрозуміти, про яку помсту Росії говорить о. Віктор, потрібно згадати події, які мали місце рівно за рік до теракту. Тоді в Палаці спорту пройшов з’їзд депутатів-«регіоналів», що представляли області Півдня та Сходу України, з яких Кремль планував стулити так звану Новоросію. П’ятеро губернаторів прикордонних областей РФ засідали в президії з георгіївськими стрічками на лацканах піджаків. Напевне, були прислані для того, аби наглядати над «хитрими хохлами».

Сценарій був такий: на з’їзді з’являється Янукович і просить Путіна ввести війська в Україну… Однак президент-утікач, переночувавши в Харкові, подався до Криму, а потім до Ростова. Не ризикнув піти на збіговисько, бо під стінами палацу зібралося близько 30 тисяч харків’ян і жителів інших областей, які готові були навіть ціною життя боронити єдину Україну.

Москва не могла просто так «проковтнути» нищівну поразку. І помстилась день у день рівно через рік, підірвавши вибухівку під час маршу єдності, який проводився з нагоди події річної давності. Кремль любить мститися символічно.

Підозрюваних в організації теракту затримали того ж дня. Ними виявилися члени підпільного терористичного угруповання «Харківські партизани». Вже у квітні прокуратура Харківської області направила до Фрунзенського районного суду Харкова обвинувальний акт стосовно Віктора Тетюцького, Володимира Дворнікова та Сергія Башликова. 28 грудня 2019 року їх було визнано винними у теракті. Суд призначив покарання у вигляді довічного ув’язнення, але змінив запобіжний захід з тримання під вартою на особисте зобов’язання. А вже наступного дня під час «взаємного звільнення утримуваних осіб» терористів передали на території, не підконтрольні уряду України. Бо, бачте, новий Президент угледів в очах Путіна добрі наміри, і вбивці опинилися на волі.

За минулої влади завдяки тиску громадськості на місці теракту було встановлено камінь з червоного граніту, біля якого на роковини трагедії збираються харків’яни. Зазвичай цього дня вшанувати полеглих разом із небайдужими містянами приходили й очільники ОДА. Цього разу був прикомандирований лише радник голови Михайло Черняк.

Серед учасників пам’ятної акції знаходжу Андрія Дідика, батька Данила, який загинув, коли йому було лише 15 років. Громадськість не забуває про юного патріота: проводиться футбольний турнір на його честь, у Дніпрі його ім’ям названо школу. А от у рідному Харкові школу, в якій навчався Данило, відмовляються назвати на честь героя. Аргументація абсурдна і цинічна: мовляв, навіщо «перетворювати навчальний заклад на цвинтар». А тим часом учасникові того сепаратистського з’їзду Геннадію Кернесу хочуть надати посмертно звання почесного громадянина Харкова, назвати на його честь станцію метрополітену. І ніхто не каже, що місто перетворюють на кладовище. «Україна остаточно зміниться, коли в Харкові з’явиться станція не імені померлого сепаратиста, а із назвою «Данило Дідик», — сказав у день роковин харківської трагедії колишній в’язень Кремля режисер Олег Сенцов. Додати нема чого. Хіба що поставити риторичне запитання: «Коли ж це нарешті станеться?»