Наша пошта

Фото на згадку

Іван РОЗУМЕНКО.

с. Северинівка

Таращанського району

Київської області.

1976-ГО, після навчань у Чернівцях, наш армійський взвод переправили літаком на військову базу, що розміщувалася за тридцять кілометрів од міста Карлові Вари (Чехословаччина). Пізньої осені в мене запалилось і покрилося гнійниками горло, що замалим не звело в могилу. Фельдшер санітарної частини не міг збити високої температури, тому мене напівпритомного відвезли до найближчої чеської лікарні (м. Подборжани). Коли вже після крапельниць прийшов до тями, відчув на собі насторожені погляди. Я був худий, виснажений хворобою, покинутий без змінного одягу, мало розумів чужу мову.

...Першою до мене підійшла санітарка, що прибирала в лікарняних палатах, і поставила на тумбочку пакетик із бульйоном та соком. Щоразу, як була її зміна, вона приносила мені їжу і чисту білизну. На той період мого життя чеська жінка замінила рідну матір, тому завше, коли згадую свою благодійницю, на очі навертаються сльози.

Траплялося, що й молоденька медсестра Мілка, коли робила уколи, тицяла щось смачненьке. Навіть подарувала на згадку свою фотографію. А коли вже почав вставати, підійшов до мене чех — великий, сивий — і дав новенького рушника. Завів до вбиральні, де з крана текла тепла вода.

Потім я опинився в місті Мост, де мені зробили операцію. Коли ж остаточно одужав, завезли «швидкою» у військову частину.

Після «дембеля» додому повернувся не відразу. Запропонували роботу майстра водоносних станцій (до армії закінчив училище і тямив у контрольно-вимірювальних приладах та автоматиці). Залишившись у військовій частині, зрідка разом з офіцерами виїжджав за її межі. Відвідав Карлові Вари, Прагу. А за рік повернувся додому.

Відтоді минуло багато часу, та коли беру до рук свій солдатський альбом, листаю пожовклі чорно-білі фотографії та листівки з видами чеських міст, давнє нагадує про себе. Чи є ще ви, мої рятівники, і як вам живеться нині, думаю інколи.