Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Кохання, кохання...

Сила, якої не здолати

Оксана ЛЕВЧУН.

Київська область.

Софійка гірко, невтішно плакала. Пекучі сльози рясно стікали по щоках. Як не допитувалась мати, що сталося, не розповідала. Увечері прийшла бабуся Ліза. Зачинилася з онукою в кімнаті і таки вивідала, що ж у тої за горе.

ІЗ ХЛОПЦЕМ своїм Софія посварилась. Толик уже третій день не приходить, не телефонує. Тому сльози у дівчини котяться й котяться. Бабуся заспокоювала внуку, як могла, але та була невтішна. Тоді, погладивши дівчину по голівці, сказала:

— Не плач, Софійко. Толик неодмінно повернеться. Любов, якщо вона справді любов, перемагає завжди. Послухай історію, яку навіть твоїй мамі не розповідала…

Моя мама, а твоя прабабуся Настя покохала Петра. Так любилися, що одне без одного себе не уявляли. Їй 17 літ, Петру — 20. Він уже три роки працював різноробочим у колгоспі.

Батьки мамині були до Петра завжди привітні. Казали, що він хлопець порядний, роботящий. Настя була певна, що вони будуть раді мати його за зятя. Петро вже збирався сватів засилати, аж раптом покликав Настю батько і як грім серед ясного неба повідомив, що попросив її руки агроном, який нещодавно приїхав працювати в їхнє село.

— Я, дочко, дав згоду. Хороша партія. Він розумний, перспективний, освічений. Має невдовзі піти у район на підвищення. І родина його не голодранці. Батько головним інженером на спиртозаводі працює…

Наступного дня прибіг Петро до маминих батьків.

— Якиме Романовичу, Єлизавето Олексіївно, ви ж знаєте, як ми з Настею кохаємо одне одного. Чим я вам не до вподоби?

— Та нічого, хлопче, проти тебе не маємо, — відповів мамин батько. — Але що ти, різноробочий без освіти, можеш дати нашій дочці? А агроном забезпечить сім’ю всім, що потрібно. Тож не тримай, хлопче, зла, але доньку за тебе не віддамо.

Як не благав хлопець Якима Романовича, як не обіцяв, що гори зверне, аби кохана була щаслива, — не вблагав. А за тих часів ослухатися волі батьків рідко хто наважувався. Пішла твоя прабабуся заміж за агронома... А Петро ще до весілля зник із села.

Народила Настя двох дітей — мене і твого двоюрідного діда Миколу. Чоловіка так і не полюбила, бо не могла Петра забути. А він, може, від того, а може, і вдачу мав таку, гуляти став, дома не ночував. Тішилася Настя материнством, а про жіноче щастя наказала собі забути назавжди.

Спливло вісім літ. І раптом до Настиної батьківської хати прийшов… Петро.

— Якиме Романовичу, — каже до батька коханої. — Приїхав до вас із Луганщини. Отримав диплом, працюю на шахті інженером. Заробляю добре, хату будую. Настю кохаю, як і кохав. Хочу піти до неї і сказати, що як іще любить мене, то хай їде із дітьми до мене. Кажу вам про це першому, бо не хочу крадькома щастя шукати. Знайте, що не можу я без вашої доньки жити.

Мамин батько був вражений. Думав, що Петро спився та десь згинув. А він, бач, не топив горе у чарці, а пішов учитися. Подолав усі перешкоди. Тож сказав дід Яким: «Іди до доньки, як вона вирішить, так і буде…».

Довго довелося Насті та Петру боротися за своє кохання. Не відпускав її чоловік, дітей хотів відсудити. Його батьки втрутилися, намагалися навіть Петра у злочині звинуватити, в тюрму посадити. Але таки поїхала Настя з нами до Петра. Ми його полюбили, батьком стали звати. Із рідним якийсь час спілкувалися, а як він одружився, то сам зв’язки обірвав. А у мене тим часом з’явилися дві сестрички. Навіть твоя мама не знає, що її тітки Леся та Оксана мені не рідні по батьку. Тобі першій цю нашу родинну історію переповідаю…

У Софії вже висохли сльози. Вона, як зачарована, слухала бабусю.

— А відкрила тобі цю таємницю, — усміхнулася онуці бабуся Ліза, — щоб ти запам’ятала і своїм дітям переказала: справжнє кохання — така сила, що її нікому і нічому не здолати. Пішов Толик? Повернеться. А ні, то чи варто, щоб повертався? Твоя прабабуся любила повторювати приказку: «Як хтозна з яким квасом, то краще зі святою водою»…