• Доля землі — доля України

Троянський кінь у рабство править

Розмову вів

Василь ПІДДУБНЯК.

У Верховній Раді — чергова гаряча «битва за інтереси». З одного боку, за національні, відстоювані патріотичними силами в парламенті, з другого — за бізнесові, за якими стоїть парламентська монобільшість.

Провладні (народні, аякже!) депутати щодуху пнуться, аби таки проштовхнути лицемірні за змістом і антинародні за суттю земельні закони.

Закони, які остаточно відберуть у довірливих українців головне їхнє, самим Усевишнім дане, право — на рідну землю.

ЙДЕТЬСЯ про горезвісний законопроєкт №2194. Саме на цьому міфічному троянському коневі товстосуми, передовсім іноземні, давно мріють в’їхати в Україну, за безцінь скупити найбільше багатство — землю — і спільно з доморослими латифундистами навернути корінний народ у рабство — страшніше, ніж можна собі уявити.

На розмові із «Сільськими вістями» — народний депутат України нинішнього та попереднього скликань, заступник голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин кандидат економічних наук Вадим ІВЧЕНКО.

— Вадиме Євгеновичу, пригадується, торік Асоціація міст України звернулася до Голови Верховної Ради Дмитра Разумкова стосовно якнайшвидшого ухвалення в другому читанні і в цілому законопроєкту «Про внесення змін до Земельного кодексу України та інших законодавчих актів щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» №2194. Мовляв, тільки тоді громади дістануть реальний шанс стати справжніми господарями власної землі…

— Ви тут згадали про троянського коня, з допомогою якого греки хитрощами здобули перемогу в Троянській війні. У переносному значенні йдеться про хитрі дії, підступні засоби для перемоги великого вітчизняного та іноземного капіталу над «маленькими українцями».

Для забезпечення цієї перемоги зацікавлені у ній сили не шкодують нічого! Прикро, що їм вдається залучати до цієї широкомасштабної земельної афери не лише великі кошти, зв’язки у владі, а й різні громадські організації.

В одну дудку із ділками аграрного бізнесу натхненно дує і парламентська монобільшість, у щирості намірів якої народ уже давно розчарувався. Чи не ця, скажіть, монобільшість протягувала (вночі!) законопроєкт про ринок землі, обіцяючи вітчизняним фермерам, усім українцям незліченні блага — від дешевих кредитів на купівлю землі до державної підтримки, не кажучи вже про інвентаризацію площ. Нічого не зроблено!

З парламентської трибуни я нагадав «слугам народу»: якими б не були впливовими наші іноземні партнери, в першу чергу потрібно думати про національні інтереси України!

— Можете назвати бодай кілька організацій, що всіма силами намагаються якнайшвидше «випустити» цього троянського коня?

— Тут питання не в назві. В Україні нараховується близько 100 сільськогосподарських підприємств, які обробляють понад 10 тисяч гектарів. Саме вони, а не прості селяни чи фермери сплять і бачать, що розпочнеться (нарешті!) розпродаж землі. І це буде не розпродаж, а нова велика трагедія країни в центрі Європи. А законопроєкт 2194 про зміни до Земельного кодексу і зрештою прийнятий по ньому закон не має нічого спільного із досвідом європейського обігу сільськогосподарської землі.

— Чому?

— Хоча б тому, що в нього включено велику кількість «хотєлок» та схем, які, цілком вірогідно, будуть слугувати каталізатором до соціальних конфліктів на територіях. У ньому нема національного інтересу! В ньому відсутні інтереси малих та середніх фермерів і сільгосптоваровиробників, одноосібників — а їх же в Україні більше 4 мільйонів! Відсутнє українське село. Невже потрібно приймати цей непотріб із сотнями, тисячами поправок? Невже не можна було врахувати європейський досвід для захисту нашого фермера та селянства?

— Люди на селі бояться, що землю скуплять іноземці. Але що робить держава, аби прибрати ці страхи?

— Нічого не робить! Навіть відмовляється досвід інших країн почути: у 2004 році після вступу Литви до Євросоюзу було прийнято рішення про 10-річний мораторій на продаж землі нерезидентам. І коли цей мораторій сплив через 10 років, відкрився ринок — з величезними застереженнями. І, однак, знайшли лазівки іноземні корпорації і скупили землю.

Дійшло до того, що приблизно така ж сама ситуація в Латвії. Місцеві фермери змушені орендувати площі у транснаціональних корпорацій. Змушені орендувати, щоб вижити. Орендувати землю в іноземця у своїй країні! А в нас узагалі ніяких застережень нема, бери скільки хочеш!

Нагадаю, сільськогосподарська земля займає 72% території України. Якщо землю скупить іноземець, то чим тоді займатиметься українець? Він що, має виїхати, аби не заважати? А українське село, як воно надалі виживатиме?

— А скільки може тривати мораторій на продаж землі? Не вічно ж…

— У Польщі, наприклад, цей мораторій тривав 12 років! Звісно, мораторій — тимчасовий захід. Але за цим тимчасовим заходом має бути порядок. Так ось, той порядок, який сьогодні лобіюють певні фінансово-промислові групи, зокрема латифундисти, це можливість одній особі акумулювати землю площею близько 33% району! Тобто один власник цілком може мати третину землі в Україні!

— І от, уявімо, новоявлений землевласник акумулював землю навколо села. Як ви гадаєте — потрібне йому буде це село?

— Ні! Йому потрібен високорентабельний бізнес, збут та, у підсумку, грубі гроші. За фактом створилася ситуація, коли землекористувачам земельні наділи потрібні виключно для швидкого одержання прибутку. Сіють технічні та олійні культури, виснажують чорноземи. А місцевим фермерам усе одно не вистачить коштів для повномасштабного викупу землі. Їх не вистачить навіть в усій українській банківській системі. Сума значно більша, ніж має вся економіка країни, включаючи її фінансовий сектор. Ось тут «на допомогу» і прийде великий іноземний капітал. Уже зараз іноземці де-факто присутні в нашому сільському господарстві. Чотири мільйони гектарів, або площа Швейцарії, — щонайменше стільки сільськогосподарської землі орендують іноземні інвестори в Україні. Третій за розмірами агрохолдинг NCH Capitaіз земельним банком 400 тис. га належить американським інвесторам. Нещодавно інвестиційний фонд із Саудівської Аравії купив агрохолдинг на 270 тис. га. Охочих оперувати нашим земельним ринком безліч!

Україна, яка має великий економічний потенціал, сьогодні стала полем зіткнення сильних геополітичних гравців.

— Що заважає протистояти цьому?

— Нинішні політичні реалії. Наприклад, навіть у профільному комітеті переважна більшість депутатів є або лобістами аграрних латифундій, або самі мають велику кількість землі. А ми тут говоримо про ухвалення нового земельного законодавства… Невже ці лобісти допустять на голосування закон, який був би вигідний малому фермерству?..

— Латифундисти за те, щоб один власник міг акумулювати до 33 відсотків земель одного адміністративного району. Тридцяти трьох! Це означає, що третина землі в Україні, цілком вірогідно, опиниться в руках одного власника. Це ніщо інше, як концентрація, що приховує у собі велику небезпеку для всієї держави, а не тільки для тих селян чи ОТГ, кому ця земля належить.

Інший бік земельного питання. Коли латифундист акумулював землю навколо того чи іншого села, то скажіть — йому це село потрібне? Та ні! У нього одна мрія: високорентабельний бізнес на землі, вигідний збут вирощеної продукції, дешева робоча сила, а у підсумку — гроші!

— Але ж чому тоді передові країни світу — за ринок землі в Україні? Чи це не зовсім так або й зовсім не так?

— Зовсім не так! Україну історично називають житницею Європи, оскільки тут зосереджено близько 25% світових площ чорноземних ґрунтів, відомих високим рівнем родючості. За різними підрахунками, у нас є потенційні можливості прогодувати понад 600 млн осіб, що у 15 разів перевищує внутрішню потребу у продовольстві. І це при тому, що за врожайністю ми відчутно поступаємося країнам, де активно впроваджуються агротехнологічні інновації. Але для нас до сьогодні ключовими статтями залишаються товари з низькою доданою вартістю. Це сировина, або товари низького ступеня переробки. Ми продаємо сировину іншим країнам, там її переробляють у готову продукцію і реалізують третім країнам. В тому числі й нам.

Отримана з нашої переробленої сировини додана вартість вкладається закордонними підприємствами в нові виробничі потужності із ще більшим ступенем переробки та в економічний розвиток цих країн. А Україна... Підкажіть, кому потрібен сильний конкурент? Європейським фермерам? Але вони і так постійно сидять на дотаціях…

У тих законах, які протягує зараз монобільшість, повторюсь, велика кількість чиїхось «хотєлок» та схем, натомість відсутнє українське село.

— Не менш важливий чинник, який у народу завжди викликав, а нині особливо викликає законні страхи — а хто ж купуватиме нашу землю?

— Перший рік, коли воювали за спецрежим, то кому дісталася державна підтримка? Фермерам чи одноосібникам? Ні. Держава фактично задовольнила інтереси двох великих агрохолдингів. Один мільярд чотириста тисяч державних гривень дісталися одному агрохолдингу, нинішнього року — майже мільярд. Маємо засилля представників великого аграрного бізнесу в органах влади, які просто не дадуть прийняти відповідного законопроєкту про обіг землі, що все розставить на свої місця.

Проблем навколо закону не менше, ніж поправок до нього! Реєстри, захист права власності…

Реєстри Державного земельного кадастру не наповнені. Аж ніяк не всі люди знають, де в натурі знаходиться їхня земля…

— Аж ніяк не всі українці, пане Вадиме, розбираються у нових земельних реаліях, скажімо, не знають, що таке емфітевзис…

— Не розбираються і без розбору в кабалу лізуть — масово підписуються під емфітевзисом, за яким земля у них відбирається на багато років! Реєстри, захист права власності, емфітевзис, надання державної підтримки і фінансових ресурсів для малого бізнесу на селі, працююче антимонопольне законодавство — тільки після вирішення цих питань можна розпочинати розмову про відкриття ринку землі.

— Дякую за відверту розмову.

— Сподіваюся, свою думку і позицію висловлять і читачі «Сільських вістей».

Емфітевзис — це довгострокове відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, за яким особа користується чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї, з обов’язком ефективно використовувати її відповідно до цільового призначення.