Дослівно

А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі котки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.

Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію.

Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.

Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.

Починаю розуміти, чому Людовік XIV сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава.

У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.

Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: «Хотєлі свою нєзалєжность? Вот вам!». П’ята колона виїла Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються — чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік?

19 березня Ліні Василівні Костенко виповнився 91 рік. Поетеса, прозаїк, громадський діяч, автор понад 15 поетичних збірок, роману «Записки українського самашедшого»... За історичний роман у віршах «Маруся Чурай» у 1987 році Ліна Костенко була удостоєна Державної премії ім. Т. Шевченка. Її твори перекладені англійською, білоруською, естонською, італійською, литовською, німецькою, російською, словацькою та французькою мовами.