Наша пошта

• Рядки з листів

Мрію дожити до перемоги

УКРАЇНІ двоголовий орел день у день Божий розбиває ребра й клює серце, п’є кров. Я певна, знайдеться ще Святослав на недобитків хазар і половців, який скаже: «Іду на ви». І побіжать тоді з законних українських територій ці підлі людці, що тільки краденим і жили та ще й називали себе братами, а самі, мов змії підколодні, нищать українців, землю й море відбирають. Таке не прощається! А отим перевертням у верхах, прихильникам «рускава міра», за зрадництво треба присудити найвищу міру покарання.

Євгенія ЗЕЛІНСЬКА.

с. Попасне

Новомосковського району

Дніпропетровської області.

З 1949 року я слухаю радіо. І пісню почую, і передачу якусь цікаву, і знаю, що в світі робиться. Раніше випуски новин тривали по пів години, а тепер всього-на-всього дві хвилини. Докладніше, кажуть, читайте в соцмережах. Та хіба ми, старші люди, маємо в селі Інтернет? Хочеться, аби моє прохання почули. Адже таких користувачів радіо, як я, багато по Україні. Буду дуже вдячний.

Євген КОВБАСЮК.

с. Новоселиця

Голованівського району

Кіровоградської області.

Для мене газета — ковток джерельної води, яка по­довжує мій вік. Я давно хворію, часто приїздить кардіологічна «швидка».

Знали б ви, як я люблю життя, людей, нашу рідну Україну, бо це наше гніздечко, рідний дім. І дуже хочу, щоб у цьому домі панували мир, спокій і добробут. Хочу до цього дожити. Ми працелюбна і волелюбна нація. Такими були наші пращури, а ми маємо їхню кров. Тому нікому і ніколи не вдасться поставити Україну на коліна. Слава нашим воїнам, синам і дочкам, які боронять отчу землю, родини і державу від супостата!

Варвара КРАВЧУК.

м. Біла Церква

Київської області.

Взятися за перо мене спонукав невтішний стан справ у нашій державі. Мої літа вже на зиму повернули, прожив немало, чимало всього бачив на своєму шляху, але такого безладу в державі й таких природних катаклізмів не пам’ятаю. Коронавірус косить людей, а фейкові «слуги народу» множать у турборежимі закони про підвищення тарифів, пенсійного віку, плодять безробіття.

М. Л. ФУРИК.

с. Ялтушків

Жмеринського району

Вінницької області.

Півторарічний Макар Українець вирушив із батьками цієї весни до Мазовецького воєводства, що за 70 кілометрів од Варшави. Його тато Роман там сумлінно трудиться в садах і на плодоягідних плантаціях польського фермера. Мама Юля теж працювала по 12 годин на польському пральному комбінаті, щоб оплатити своє навчання у виші. Загалом з нашого регіону більше десятка тисяч людей виїхало до Італії, Польщі, Португалії, Німеччини, Росії.

Понад шість років на будовах у Польщі гарує мій зять Костянтин, за яким скучає моя внучка Настуся, а також за бабусею Тамарою. З теофіпольської землі там — небога моєї дружини Валентина з сім’єю. Через Інтернет із ними спілкуються батьки. У смартфонному режимі бабуся з дідусем також тішаться внучкою Вікторією і правнуком Даньком, що мешкають у Баварії. У далекій Італії на острові Сардинія непосильно трудяться сестра дружини Ольга з подругами, яких понад сотня, а також мої однокурсниці з Буковини. Багато наших краян несуть нелегку ношу на чужині. Всього їх поїхало з України, як твердять, понад шість міль­йонів. Щороку заробітчани привозять додому зароблені кошти на відміну від наших «офшорників», які, прикриваючись любов’ю до України, навпаки, вивозять із неї украдений капітал.

Ростислав ТРОЯН.

Хмельницька область.