Наша пошта

• Рядки з листів

Чаша терпіння переповнена

МИ все життя пропрацювали за копійки, а на старості нам подарували капіталізм. Нелегко бути піддослідними в таких експериментах. То олігархію створили, то лібералізм упав із неба на найбіднішу країну в Європі. Пів життя ми горбатились, а вийшовши на пенсію, всі гроші залишаємо в аптеці. Нас зараховують до «неякісних» і таких, що не можуть пристосуватися ні до прагматизму (одне зі спрямувань буржуазної ідеології), ні до протекціонізму (навіть не знаємо, з чим його їдять). Як послухаєш політологів та експертів різного штибу, що використовують слова, котрі закінчуються на «ізм» та «ія», то й не добираєш, де їх стільки взялося в українській мові. Вже хоч партійний конкурс влаштовуй на найкращих знавців, аби пояснили, які з цих уживаних ними слів мають позитивний, а які — негативний зміст.

За два роки свого правління молоді політики, на жаль, так і не створили стратегічного плану розвитку країни, не кажучи вже про втілення чогось доброго, зате розказують гарно і стільки, що й не переслухати. Тільки ж від тих балачок люди багатшими не стануть.

Лідія ПИСЛАР.

с. Цекинівка

Могилів-Подільського району

Вінницької області.

Болем віддає згадка про продаж землі. Що сказали б на такі реформи сучасним керманичам запорозькі козаки, борці за незалежність України, проти її закріпачення? Так звані слуги народу, на превеликий жаль, не знають ціни землі, вони в ній бачать лише гроші. Будують собі величезні будинки, купують вілли за кордоном, живуть за рахунок держави на всьому готовому, мають високі зарплати і пенсії, але зовсім не дбають про цю державу, про її людей.

Людмила КОВАЛЬОВА.

Сумський район

Сумської області.

Чи є ще де в світі країна з такими родючими ґрунтами і працьовитими людьми, як наша? І щоб у ній так бідно жив народ, щоб був не захищений законом? З року в рік усе гірше й гірше. Все скорочується, закривається, руйнується. І зотлівають душі людські від несправедливості, незахищеності, злиденності та недовіри. Не знаю, чи вистачить ще надовго в людей терпіння так жити, бачачи соціальну несправедливість, коли одні жирують, а інші виживають.

Ольга ВІЛЬБІЦЬКА.

с. Городище

Шепетівського району

Хмельницької області.

Колись у нашому селі був колгосп, розводили корів, свиней, овець, курей, коней. Тепер від приміщень, у яких утримувались тварини, залишилися самі руїни. Ще збереглася маленька ферма корів у Вишневому та теляток — у Єньках. Людям нема роботи. Сільраду, фельдшерський пункт теж закрили. Середня школа в центральній садибі Вишневого на межі виживання. В селах залишаються переважно пенсіонери.

А ще маємо велику проблему з пасовищем. Раніше їх було три на п’ять сіл, тепер у Вишневому пасовища взагалі нема, а в Єньках і Садовому — одне на два села, та й те хочуться забрати. Куди ми вже тільки не зверталися по допомогу. І скрізь відмовляють без будь-яких пояснень.

Землі, де ми раніше випасали худобу, порозорювали і пороздавали хтозна-кому. Всіма вгіддями, що за межами населених пунктів, розпоряджаються в області, тому сільська рада не має права нам виділити пасовище. У селі працевлаштуватись ніде, тримаєш худобину, щоб вижити, то й ту нема де пасти. Що нам робити? Чому «слуги народу» не чують селян?

Раїса ДЗЮБА.

с. Садове

Лубенського району

Полтавської області.

Мені 85, живу сама. І хоч зір уже підводить, без заняття не всиджу: залюбки вишиваю, плету, читаю. Діти, онуки з правнуками давно роз’їхалися по світу. В нашому селі загалом дуже мало людей, і здебільше всі пенсійного віку. Раз на тиждень приїздить до нас магазин. Я ходжу з двома палицями, то не завше встигаю і хліба купити. Виживаю, як можу.

Марія ЯРИЛОВЕЦЬ.

с. Звеничів

Чернігівського району

Чернігівської області.