• Точка зору

До діалогу із Сергієм Лозницею

Антон ДРОБОВИЧ,

голова Українського інституту національної пам’яті.

Минулого тижня фільм українського режисера Сергія Лозниці «Бабин Яр. Контекст» отримав спеціальний приз журі премії «Золоте око» на Каннському кінофестивалі для документальних фільмів. Коментуючи цю подію, автор фільму висловив сподівання, що картина допоможе глибокому осмисленню трагедії. Власне, цим запрошенням я і хотів би скористатися.

У Каннах Лозниця дав інтерв’ю, в якому пролунали слова, які не можна залишити без суспільної уваги й обговорення. Отож запрошую весь чесний український загал порозмислити над словами режисера. Далі наводитиму цитати з інтерв’ю і коментуватиму їх.

ХОЧУ вказати на декілька помилкових історичних тверджень, які не лише навів режисер, а й часом можна зустріти у публічному просторі, відтак потребують коментаря для коректного розуміння контексту ХХ століття.

«Україна як країна вперше з’явилася в 1991 році в результаті розпаду Радянського Союзу».

Це не відповідає дійсності. Вочевидь, режисер не знайомий з історією України, зокрема з Українською революцією 1917-1921 років. Українська Народна Республіка з’явилася саме тоді, вона мала військо, була суб’єктом міжнародних відносин, укладала міжнародні угоди, встановила дипломатичні відносини і відкрила посольства у декількох десятках країн світу, перш ніж була завойована більшовиками.

«Населення, мешканці Києва — не євреї — в принципі, теж ніяк не висловили свого ставлення [до подій у Бабиному Яру]. Ну може були випадки, коли допомагали та приховували [євреїв], але це були поодинокі випадки».

Це твердження також хибне. Відомо навіть не про десятки, а про майже півтори сотні випадків, коли кияни ризикували життям заради порятунку своїх сусідів-євреїв.

Лише офіційно Праведників народів світу з Києва, визнаних Меморіальним комплексом історії Голокосту Яд Вашем та Державою Ізраїль, понад 144 особи. Для порівняння, це більше, ніж в Австрії (112) чи Молдові (79). І це при тому, що до падіння «залізної завіси» і проголошення незалежності України 1991 року майже ніхто із наших співгромадян не знав про це почесне звання й величезна кількість свідчень про рятівників чи праведників була втрачена разом із відходом очевидців війни.

Крім того, в цьому контексті просто неприпустимо забувати, що киянин Анатолій Кузнєцов написав саме під час війни чернетку свого знаменитого роману-документа «Бабин Яр», в якому дуже чітко висловив своє ставлення й описав, як кияни сприймали звірства нацистів. Не кажучи про те, як кияни після війни боролися за пошанування пам’яті жертв Бабиного Яру, часом виступаючи проти офіційної радянської влади і терплячи переслідування спецслужб.

«Україні як країні належать також частини, які потрапили туди завдяки пакту Молотова — Ріббентропа».

Йдеться про території, які Україна отримала після війни. Ця теза некоректна ані фактично, ані юридично. Єдиним, кому Україна має завдячувати тим, що після Другої світової війни вона отримала західний кордон, який майже збігався з її етнічними територіями, — це міль-йонам українських підпільників, партизанів, солдатів та офіцерів, які розгромили нацистів і вигнали зі своєї території.

А ще — близько 8 мільйонам українців, які тоді загинули у боротьбі з нацизмом або в результаті окупації. Саме цим людям ми маємо сказати спасибі за такий кордон і визнання його світом, а не базуватися на ганебній змові Гітлера і Сталіна 1939 року.

Якщо ж пан Лозниця забажає говорити не де-факто, а де-юре, то і тут він помилиться. Пакт Молотова — Ріббентропа втратив юридичну силу в момент нападу Німеччини на Радянський Союз в червні 1941 року, адже були порушені його умови. А от післявоєнні офіційно визнані світом кордони були встановлені за результатами Тегеранської та Ялтинської конференцій, де питання кордону із Польщею вирішувалося не на підставі згаданого вище злочинного пакту і секретних протоколів до нього, а спираючись на більш ранню «лінію Керзона» (була запропонована 1919 року міністром закордонних справ Великої Британії Джорджем Керзоном) та чинну на той момент військово-політичну кон’юнктуру.

Остаточно питання українсько-польського кордону в реаліях СРСР було врегульовано низкою двосторонніх договорів між Москвою та Варшавою в 1945-1946 роках. Тому подібного рівня тези не варто сприймати всерйоз, бо ними переважно користуються сучасні російські пропагандисти, які намагаються виправдати передвоєнну змову двох тоталітарних режимів.

Але найбільший сум у мене особисто викликали не історичні помилки, а судження режисера, радше, морально-екзистенційного характеру.

«Коли ви говорите українська трагедія [про Бабин Яр], я з вами не згоден докорінно. А от якщо ви скажете єврейська трагедія або трагедія єврейського народу, тоді так».

Це дуже небезпечні і темні слова. Ця фраза є несправедливою і болючою, бо сказана не радянським адептом, не російським агентом впливу і навіть не екзальтованим єврейським містиком, а розумним киянином.

Ця думка противиться пам’яті про Бабин Яр, яка є у моїй родині, яка побутувала після війни у дворі моєї бабусі на Сирці, неподалік злощасного яру. Вона ранить своїм наміром відчужити нас, якось безапеляційно і холодно заперечити наше право на пам’ять, переживання, історію і біль.

Вважаю, що це неправда в кожному з можливих вимірів — історичному, екзистенційному і просто людському.

З історичної точки зору — це неправда, тому що на момент цієї страшної трагедії 1941 року не було держави Ізраїль і жодного іншого суспільства чи спільноти, яка знала б і відчувала убитих у Бабиному Яру людей так само сильно, як кияни. І навпаки — ніхто не був їм ближчий за киян.

Не варто забувати, і не лише уславленому художнику-документалісту, але й усім нам, що київські євреї на початок війни були повністю інтегровані в суспільство. Завдання партії було уніфікувати всі національності, притлумити у всіх народів їхню національну ідентичність й розчинити всіх у всіх. Тому коли ми говоримо про Київ, то партії майже все вдалося, адже тут не було стільки ортодоксальних іудеїв, як на Заході України, які жили окремо, вдягалися у специфічний одяг, намагались суворо дотримуватися приписів священних книг і рабинського вчення, а також не родичатися із ґоями.

З точки зору екзистенційної, це ще виразніша помилка. Забрати київських євреїв і убити в яру — це виривання живої частини з нашого суспільного тіла.

Ніхто у цілому світі тоді не відчув цієї втрати, цього жаху і цього болю так сильно і живо, як відчули її кияни в 1941-1943 роках.

Звісно, про це немає хронік, маніфестів і, скоріш за все, навіть щоденників, бо нацисти могли тоді покарати смертю. Але відчуття трагедії — це саме те почуття, яке керувало 16-літньою киянкою Софією Яровою (у дівоцтві Бойко), яка із мамою рятувала євреїв у Бабиному Яру, це джерело того неспокою, який перетворився на першу українську поезію та прозу на цю тему в 1940-х роках авторства Кузнєцова, Тітової, Бажана, Сосюри, Анстей, Швеця.

А також це саме та сила, яка допомагала діяти численним людям, які після війни збиралися на маніфестації, писали листи та обстоювали будівництво пам’ятника й належне увічнення пам’яті.

Бабин Яр — це неймовірного рівня болю і глибини людська трагедія для українців.

Так, у нас були ті, хто зраджував, доносив і допомагав німцям убивати вчорашніх сусідів. І це теж наш біль і трагедія, наш тягар і відповідальність. Звісно, що від пітьми наші душі врятували тисячі українських праведників, які, ризикуючи усім, рятували євреїв, а також мільйони і мільйони українців, які загинули у боротьбі з нацизмом.

Ніхто і не думає сперечатись із єврейським народом за право печалі і оплакування жертв Бабиного Яру. Це така безодня сліз і горя, що їх вистачить на всіх охочих.

Але давайте ж чесно зауважимо, що жодній єврейській спільноті світу в ті роки, ані в Америці, ані в Палестині, ані у Великій Британії, ті нещасні убиті українські євреї не були ближчими, ріднішими і знайомішими, ніж нам. І це не абстрактні речі чи кон’юнктурні пеани, а дуже конкретна і проста правда про нас тамтешніх. Там, у яру, лежить водійка трамвая, на якому кияни кожен день добиралися на роботу. Там поліг суворий, але вправний дільничний лікар. Там замордована солістка театру, яка не раз викликала сльози блискучою грою на сцені… Там дочасно скінчив свій вік прикрий сусідський дід, з яким наша бабуся традиційно дебатувала вечорами під під’їздом.

То в якому жорстокому серці може народитися думка, що це не наша трагедія? Чия ж вона може бути більша, ніж наша?

За ті майже 80 років, що відділяють нас від початку злощасної нацистської акції, різними негідниками було зроблено дуже багато, щоб ми відчужилися, зреклися і забули. Але цьому потрібно покласти край — не можна взяти і цілком віддати пам’ять про свою спільноту. Не можна так спустошити серце. Бабин Яр — це українська трагедія. І кожного народу, який зможе і захоче відчути цю спільність і цю втрату.