Вересень

Cторінку підготував Микола ЮРЧИШИН.

• Людина і Всесвіт

На кiнчику пера

Володимир БЕЗУГЛИЙ,

астроном-аматор.

Планета Нептун. Світлина космічного апарата «Вояджер-2» (США).

З ДОІСТОРИЧНИХ часів людству були відомі п’ять «мандрівних» зореподібних світил, що переміщувалися на тлі незмінних небесних зоряних візерунків. Нині ці світила називають великими планетами. За віддаленістю від Сонця це Меркурій, Венера, Марс, Юпітер і Сатурн. Усі вони мають достатній блиск для упевненої видимості не­озброєним оком, причому Венера та Юпітер завжди яскравіші за будь-яку зорю, а іноді, протягом нетривалого часу, таким буває і Марс. На початку XVII століття астрономи остаточно довели, що Земля також є рівноправним представником планет, тож останніх стало шість. 13 березня 1781 року видатний англійський астроном Вільям Гершель з допомогою телескопа випадково відкрив планету Уран, «збільшивши» таким чином розміри Сонячної системи вдвічі. Проте це відкриття несподівано поставило перед науковцями нову проблему: з плином часу розташування Урана на небесній сфері почало дедалі більше відхилятися від розрахункового, обчисленого на підставі закону всесвітнього тяжіння Ісаака Ньютона. Для пояснення розбіжностей було запропоновано чимало гіпотез, серед яких з’явився здогад про можливе існування за орбітою Урана ще однієї масивної планети, яка своїм тяжінням впливає на його рух навколосонячною орбітою. Так розпочиналася захоплива, повчальна і навіть драматична історія відкриття восьмої планети, 175-ліття якої відзначатиметься 23 вересня.

Першим припущення про існування зауранової планети у листі до майбутнього директора Гринвіцької обсерваторії Джорджа Ері виказав у 1834 році англійський астроном-аматор Томас Хассі. Ері, однак, не підтримав його ідеї, стверджуючи, що відшукати гіпотетичну планету буде практично неможливо… Згодом за справу взявся молодий математик, випускник Кембриджського університету Джон Адамс. Протягом 1843-1845 років він отримав кілька доволі точних результатів обчислень можливого місцезнаходження зауранової планети, проте не наважився їх опублікувати. Натомість вирішив повідомити про них лише двох астрономів, яких уважав найавторитетнішими для свого часу, — згаданого Джорджа Ері та директора Кембриджської обсерваторії Джеймса Челліса. Ті, втім, організовувати пошуки планети не поспішали. За словами Челліса, «постановка питання про проведення спостережень на підставі тільки теоретичних висновків уявлялася новою і незвичною. При цьому в перспективі була велика і явна робота, а успіх — сумнівний. Природним було бажання відкласти цю роботу до отримання менш спекулятивних висновків». Ері ж, за свідченнями сучасників, завжди скептично оцінював здібності молодих учених. До того ж він мав суто практичний склад розуму і взагалі не надто довіряв результатам теоретичних досліджень…

Тим часом зовсім інакше розвивались події у Франції, де, незалежно від Адамса та не відаючи про нього, влітку 1845 року на пропозицію директора Паризької обсерваторії Франсуа Араґо проблему руху Урана почав досліджувати математик і астроном Урбен Левер’є. Ґрунтовно переглянувши теорію руху Урана, він публікує три статті, завершальна з яких була представлена Паризькій академії наук 31 серпня 1846 року. У ній Левер’є наводить доконечні дані про елементи орбіти невідомої планети та про її передбачуване розташування на небозводі. Будучи дуже енергійним і впевненим у правильності отриманих результатів, він терміново шукає можливості здійснення пошуку планети. При цьому Левер’є діє вельми раціонально, вирішивши звернутися не до маститих астрономів, директорів обсерваторій, а до такого ж молодого, як і він, знайомого німецького колеги Йоганна Ґалле, асистента Берлінської обсерваторії. Ґалле одержав лист Левер’є 23 вересня і миттєво зрозумів усю важливість справи. Для позапланових спостережень на телескопі обсерваторії, проте, необхідно було одержати дозвіл директора, посаду якого тоді обіймав Йоганн Енке, схожий за переконаннями на свого англійського колегу Ері. Енке так само зверхньо ставився до здібностей молодих, і для нього також найпріоритетнішими були суворі порядок та регламентація в роботі обсерваторії. Тож не дивно, що Ґалле спершу дістав відмову. Проте підлеглий був дуже наполегливий, і Енке — швидше для того, щоб його залишили у спокої, — таки відступив.

Допомагати Ґалле зголосився студент Генріх д’Аррест, якому судилося відіграти важливу роль у відкритті нової планети. Саме він запропонував нетрадиційний для того часу метод швидкого пошуку шляхом звіряння фактичних положень світил із зафіксованими на зоряній мапі: невідома планета на ній, природно, має бути відсутня. Докладна і точна карта потрібної ділянки зоряного неба у них була.

Заледве дочекавшись темряви, Ґалле та д’Аррест розпочали пошуки, тоді як Енке пішов… спати. Яким же було здивування директора, коли відразу після опівночі до нього прибіг д’Аррест із приголомшливою звіст­кою, що планета знайдена! Усе сталося просто і швидко: від початку спостережень до епохального відкриття тієї знаменної ночі проти 24 вересня 1846 року минуло лише кілька годин! Енке схопився з ліжка і негайно приєднався до молодих колег біля телескопа, але змогу стати першовідкривачем передбаченого, за словами Араґо, «на кінчику пера» нового світу втратив назавжди.

Завдяки своєму аквамариновому забарвленню, на пропозицію Левер’є, нова планета дістала назву Нептун — на честь давньоримського бога морів. На теперішній час вона розпочала другий із моменту відкриття оберт навколо Сонця і нині перебуває в тому ж сузір’ї Водолія, в якому й була знайдена. Нептун досі лишається найвіддаленішою відомою великою планетою Сонячної системи (з 1930-го до зниження свого статусу 2006 року таким уважався Плутон).