• Забуттю не підлягає

Iз когорти відважних

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Кіборги перед показом фільму.

Таким залишиться в пам’яті Герой України Ігор Зінич.

Документальний фільм «Останній медик терміналу», що нині крокує кінотеатрами українських міст, у Рівному дивилися на літньому майданчику міського парку імені Шевченка, з вільним входом для всіх охочих. Серед глядачів — живі герої фільму: бійці легендарної «вісімдесятки» — 80-ї окремої аеромобільної бригади, що сформувалася на Львівщині. Мені випало місце поруч Олега Височанського, нині керівника Львівського будинку воїна. А тоді він був одним із кіборгів у Донецькому аеропорту. Тож підсвідомо раз по раз переводжу погляд із величезного екрана на сусіда: порівнюю, як він змінився…

_{Як плачуть кіборги}

ПОПЕРЕДУ на лавці — кіборг із Рівного Федір Мисюра: тоді старший сержант дев’ятої роти, який сам попросився на новий термінал. 15 січня 2015-го, коли ворог підірвав останній «бастіон», Федора врятував Ігор Зінич. Згодом у лікарні №6 міста Дніпро йому так і сказали — якби не допомога фельдшера, шансів у нього не було б. А у Вінниці дістали кулю, яка зупинилася біля серцевої аорти…

Поряд сидить бойовий старшина Василь Гриник із бурштинового Клесова, що в Сарненському районі: приїхав на перегляд із дружиною та донькою.

«Якби ви тут так молились, як ми там, у терміналі аеропорту, війна точно вже завершилася б», — лунають його слова на великому екрані. Він їх сказав у церкві, коли повернувся додому. А на очах мужнього воїна бринять сльози…

Головний герой фільму — вже згаданий фельдшер молодший сержант Ігор Зінич із Рокитного на Київщині. Позивний у нього був «Псих»: до війни він працював у районній лікарні на прийомі з психіатром. Тут немає закадрового тексту — стрічка сплетена виключно зі спогадів тих, хто був там із ним.

_{Рятівна цукерка}

ІГОР завше мав повні кишені цукерок та снікерсів, які висилали з дому, — і в стандартних для війни ситуаціях це було головне знеболювальне для побратимів. У прямому й переносному значеннях: ота дитяча цукерка від «Психа» додавала бажання жити!

…Побратими пригадують, як майстерно, наче бувалий у бувальцях лікар, а не 25-річний фельдшер, він допомагав у найскладніших ситуаціях. Терміново робив трахеостомію бійцеві, якому відірвало нижню щелепу та гортань, за лічені хвилини встановлював підключичний катетер. І все це у польових умовах!

І дуже просився в новий термінал. «Відправте мене до хлопців!» — благав командира. Той таки дав «добро». Зінич поїхав, щоб поповнити перелік урятованих його вмілими руками і величезним серцем життів і…покласти за Україну свою молоду голову. Він тричі підлягав ротації з терміналу, але повсякчас казав: «Я своїх не покину!» Такими були і його останні слова. Саме вони викарбувані на могилі фельдшера.

Коли бойовики підірвали термінал, він, поранений, примудрявся рятувати побратимів. Не вистачало води — тож клав їм на губи сніг, перемішаний із землею… Та 20 січня 2015-го у 30-градусний мороз серце важкопораненого медика зупинилося.

— А у нас, у тих, хто вижив, спочатку був підвал, потім принизливий «коридор ганьби» в Донецьку. А тіла ж загиблих побратимів не віддавали майже два місяці — аж поки наші не обміняли їх на тіла сепаратистів, — розповідає Любомир Гринюх, на очах якого і полишив цей світ Ігор Зінич.

Тож рідна Київщина назавжди прийняла свого героя лише в березні… А звання Героя України він удостоївся посмертно.

_{«Маємо повернути свою землю!»}

ДРУГА сюжетна лінія фільму — спогади про Ігоря його мами та тітки.

«Прийнято вважати, що час гоїть рани… Ні, не гоїть! Щодня молюся за наших захисників. І за те, щоб закінчилася нарешті ця клята війна нашою перемогою. Ми неодмінно маємо повернути свою землю…» — дивиться мудрим поглядом мама із промовистим ім’ям Віра: глибокі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають добро.

Що тут сказати? Як і у всі часи, армія й сьогодні селянсько-робітнича. А якби діти й онуки тих, хто при владі, стояли поруч, — отоді й оптимальні рішення не забарилися б! А так… Плачуть і моляться матері по всій нашій великій Україні, — а їх ніхто не чує!

Низенько, до рідної землі, вклоняємося за їхній материнський подвиг. Як і творцям фільму львівській журналістці Ксенії Клим та режисерові Василеві Яворському. Коли почалася війна, синові Ксенії заледве виповнилося 15. Нині він офіцер, служить у зоні бойових дій. Стати військовим — його свідомий особистий вибір. Нещодавно мама нарешті обняла сина після довгого року розлуки: він приїхав у відпустку.

Нове покоління відважних українців готове віддати за рідну землю життя — ось він, головний, як на мене, вимір трьох десятиліть нашої незалежності. Бо ми на чуже не зазіхаємо — але й Україну плюндрувати не дамо! У Донецькому терміналі на смерть стояли львів’яни та рівняни, з усіх сил тримаючи для нас небо. І кров’ю підтверджуючи, що схід і захід разом не лише в гаслах.