Жінка, яка береже

Леонід ЛОГВИНЕНКО. Фото автора.

П’ять років на війні. За цей час дівчина з містечка Ізмаїл, що на Одещині, економіст у мирному житті Алла Рябова піднялась у військовому табелі рангів від молодшого лейтенанта до старшого, не за горами звання капітана. Починала кадровичкою у штабі, потім служила психологинею, заступницею командира батареї з морально-психологічного забезпечення. Нині вона заступниця командира механізованої роти… А якби не війна, то, можливо, працювала б у сфері ландшафтного дизайну.

— Я ДУЖЕ люблю спостерігати, як ростуть дерева, кущі, квіти, плекати їх. Біля батьківського будинку буяють виноград, айва, троянди, — розповідає Алла. — Це той світ, котрий моя родина створила власними руками, як хитромудрий Одіссей довкола старої оливи… І в цей світ увірвалася війна, що хоче його зруйнувати.

Згадує, як її вітали з отриманням звання лейтенанта. Друзі, товариші по службі. Один із побратимів привіз бегонію в горщику. Це теплолюбна квітка, що дуже боїться холоду. А надворі стояв досить морозний, як зараз, жовтень… Потім, у лютому, їй випала відпустка, і вона, притуливши до серця бегонію, везла її в Ізмаїл. Вберегла. Рослина і досі зеленіє в неї вдома на підвіконні. Напевне, оте підсвідоме прагнення берегти все живе, що є на нашій землі, й спонукало її стати офіцером, захищати Україну.

Старший лейтенант Алла Рябова, з якою я зустрівся на Луганщині біля села, що часто потрапляє в новини, коли ворог обстрілює наші позиції із заборонених калібрів, походить не з військової родини. І батьки її, і дідусі з бабусями все життя трудилися в Ізмаїльському торговому порту. Можливо, й прадіди, які загинули у Другу світову війну, працювали там. Тато, що народивсь у важкий воєнний рік, розповідав, як жилося без батька, коли були зруйновані не лише міста, а й душі, коли радий шматочкові черствого хліба. Ці розповіді теж певною мірою вплинули на те, що дівчина, обравши економічний факультет київського вишу, ще за два роки до війни вирішила також вступити на військову кафедру.

Тоді Алла й уявити не могла, що братиме участь у гібридній війні з ворогом, якого колись називали братом. Давно, ще у, здається, нереальному мирному житті вона схилялася до того, що служитиме. Бо навчання на військовій кафедрі було їй до снаги. Коли ж в її Україну прийшла війна, то тут уже вибору не залишилось. Бо хіба не обов’язок офіцера захищати рідну землю, яку топче загарбник?

Алла каже, що ніхто не запитував її навздогін, чому, за кого й за що пішла воювати. Хіба, мовляв, не знає, скільки покидьків наживається на війні. Їй пощастило перебувати в середовищі, яке розуміє: воює вона за те, аби людям велося вільно, аби міни не падали на голову, аби матері не заламували рук над тілами дітей… Щоб урешті-решт українці мали власне майбутнє. Хоча сусідка якось запитала матір: «Навіщо ти відпустила на війну єдину доньку, а якщо її вб’ють?»

— Вона доросла і сама має право робити вибір, — відповіла мати.

Аллин чоловік також військовий. Чимало її друзів пішли захищати Батьківщину по мобілізації чи за контрактом. Навіть дві її куми служили.

Жінки на війні — це окрема тема. До перших хвиль мобілізації вони на передову майже не потрапляли. Спрацьовувало патріархальне: там представницям прекрасної статі робити нічого. Подекуди ще й згадували споконвічний козацький забобон: жінка на Січі — до біди. Однак, аби поставити армію на ноги, людей не вистачало. Бо частина чоловіків не з’являлася за повістками, рвала їх, тікала за північні й західні кордони. Виправдовувались отим: а за що воювати... Отож знадобилися й жінки, тим паче, що традиції амазонок, жінок-воїнів на українських землях живі у пам’яті. Тепер щонайменше 10 відсотків нашого війська — «слабка» стать. Вони не тільки кадровички, економістки, бухгалтерки у підрозділах, а й піхотинки, командирки БТР і БМП, взводних опорних пунктів, танкістки, артилеристки… Що вже казати про армійських психологинь, заступниць командирів рот і батальйонів з морально-психологічного стану, як Алла Рябова.

Хто б там і що не говорив, але її посада — дуже нелегкий хрест, позаяк це робота з людьми. А в людей свої вдачі й зазвичай купа проблем. І не тільки й навіть не стільки на передньому рубежі — здебільше вдома.

Клята війна руйнує сім’ї, віддаляє колись близьких людей… І, часто трапляється, зашкарублий душею воїн іде і плачеться «в жилетку» «замполітові». А ще дошкуляють негаразди соціальні, економічні… Утім, це лише частина Аллиної роботи, виконувати яку допомагає здобутий фах психолога. Вона ще й заступниця командира, якій доводиться мати справу з порушенням дисципліни, із так званими аватарами — військовими, що зловживають алкоголем… Ніде правди діти, ця проблема в армії стоїть досить гостро.

Коли командир батареї у відпустці, Алла командує підрозділом. Того дня, коли ми зустрілися, вона саме виконувала його обов’язки. Напередодні ворожа артилерія накрила сусідній батальйон: двоє наших бійців загинуло, троє зазнали поранення. Аллу з підлеглими лихо минуло. Якби ж це сталося з ними, то треба було б накрити ворожі позиції у відповідь. Наказ відкрити вогонь із мінометів мала б дати Алла…

Того дня ми говорили не тільки про війну, а й про майбутнє, коли мине термін її контракту. Певна річ, Алла хоче стати матір’ю, народити малюка, а краще двох. Мати справжню сім’ю, а не так, як зараз: чоловік служить в одному місці, вона за сотні кілометрів в іншому… Вона ще не вирішила, чи залишиться у війську після закінчення контракту, чи реалізовуватиме себе у цивільній професії. Скажімо, працюватиме психологом, захистить кандидатську. Фахівці з досвідом війни, яким довіряють колишні бійці, дуже потрібні. Кажуть, що втрати американської армії на війні у В’єтнамі були меншими, ніж опісля неї через самогубства. Суспільство, яке не зачепила війна, зазвичай не розуміє тих, на чиїх душах і серцях вона залишила глибокі шрами. Тут роботи психологам непочатий край. Звісно, плани пані Алли здійсняться, якщо не буде широкомасштабного вторгнення московитів, військо яких нависло над нашими північними і східними кордонами.