• Долі людські

«Червоними і чорними нитками...»

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Фото автора.

У СЕЛІ Федорівка Запорізького району пощастило познайомитися з Раїсою Микитівною Якубовською, останньою із солістів уславленого фольклорного колективу «Маки», його золотим голосом. «Подружки давно співають в інших світах, а я тут за всіх ряст топчу»,— каже, привітно усміхаючись. Нині їй 82, та попри нелегкі випробування, що дісталися на долю, жінка тримається бадьоро, у неї світлий розум і чудова пам’ять.

Розповідає свою історію. Народилася у селі Верба на Чернігівщині, тато як пішов під час війни у партизани, так родина його й не бачила. У мами на руках залишилися діти, трійко з них у важкі часи померли. Дівчинка після закінчення семи класів пішла працювати, не цуралася різних робіт, навчилася майстерно доїти корів, це знадобилося, де б не жила.

Вийшла заміж, але подружнє життя не склалося. Щоб утекти від чоловіка, який ображав, подалася світ за очі. Молода жінка з однорічною донею на руках разом із мамою та мішком «ганчір’я», як згадує Раїса Микитівна, за порадою знайомих опинилися в запорізьких краях. Раїса, беручка до роботи, трудилась і дояркою, і телятницею, і на ваговій, і кухаркою — годувала механізаторів.

У ці краї на заробітки з Рівненщини приїхав Ігор Якубовський. Познайомились, почали зустрічатися, через рік побралися. І в Олі згодом з’явилася сестричка Оксанка.

Сидимо у затишній домівці. Дарма що господарі немолоді люди — Ігорю Давидовичу — 77, порядок і в хаті, і на подвір’ї. Доньки з родинами мешкають окремо: Ольга — поряд батьків, Оксана — у Запоріжжі. Уже давно виросли й одружилися четверо онуків, є двоє правнуків. Швидко спливли молоді літа, сил стає дедалі менше. Проте гріють спогади, і, про що не заходила б розмова, повертаємось до пісенної теми.

Раїсу нагородив Бог чудовим голосом. Коли приїхала в запорізькі краї, познайомилася з такими ж голосистими жіночками, створили гурт, до якого пристали 24 учасниці. Збиралися у клубі, виспівувалися. Виступали у рідному селі на святах, стали запрошувати у сусідні. Колгосп охоче підтримував і плекав колектив, їх відпускали в поїздки по містах і селах, зберігалася платня і навіть добові отримували. Виступали у Луцьку, Харкові, Хмельницькому, на численних фестивалях у Запоріжжі…

Якщо комусь здається, що самодіяльним артистам легко поєднувати домашні клопоти, бур’яни в городі, худобу у хліві з романтичними мелодіями у святковому вбранні на сцені, то він просто не жив у селі.

— Пам’ятаю, одного літа небо розверзлося зливами, а город — 60 соток, — згадує Раїса Микитівна. — Бур’яни по пояс. Як залізу полоти, мене не видно. А маю їхати виступати, чемодан зібрала, але мовчу, бо чоловік сердиться. Дівчата вже зібрані, ось-ось автобус приїде нас забирати, а я люто рву бур’ян. Аж тут кличе чоловік: «Ти чого не збираєшся?». Уже, бачу, серце його відійшло… Добре, що дочка у всьому батькові допомагала, їсти варила, бо ж корова, свині й гуси.

Двома кольорами, червоними і чорними нитками, вишите нині буття сільських ветеранів праці. Ігор Давидович згадує молоді роки, з гіркотою констатує, як за кілька десятиліть зникли, і сліду не залишилося, потужні сільськогосподарські об’єкти. У Новопетрівці працював відгодівельний тваринницький комплекс на 10 тисяч голів, лише племінного молодняку було 4-5 тисяч. На 1200 гектарах посівних площ збирали гарні врожаї, у поле виходило 12 збиральних агрегатів, чоловік теж щоліта трудився на жнивах.

Усе це в спогадах. Село нині занедбане, в бур’янах. Людям роботи тут немає. Хто молодший з автівкою, їздить працювати до міста. Багато обійсть стоять пустками, заростають бур’яном і хащами. Щоправда, з огляду на чудову місцину і Дніпро, тут купують житло містяни зі статками, ці будинки одразу вирізниш з-поміж інших, зокрема й глухими огорожами. У Якубовських такої немає, лише два песики-охоронці. Але вони не впорались, коли двічі обкрадали господарів нечисті на руку людці. Що роками заробляли, все забрали.

Але найбільше турбують подружжя проблеми зі здоров’ям. Ігор Давидович переніс інсульт. Дякувати Богу, родина підняла на ноги. Щодня приїздив сімейний лікар, чуйний і турботливий Владислав Валерійович Іващенко, йому всі селяни дякують за увагу. А от Раїсі Микитівні довелося поборотись зі зловісним ковідом, навіть у лікарню потрапила. Згадує те перебування з жахом, до того ж на лікування пішло не менш як 15 тисяч гривень. «Діти допомогли. Бо де брати гроші, — бідкається, — у мене пенсія 3180 гривень, у чоловіка — 1970. Правда, йому днями додали дев’ять гривень», — каже з іронією. Уже думають, як зимувати, минулої зими до трьох тисяч щомісяця обходився лише газ.

Такими невеселими реаліями мої співрозмовники ділилися відверто, їм прикро, що на схилі літ змушені сушити голову звичайнісіньким виживанням, що так змінилося не в кращий бік село, яке розквітало за часів їхньої молодості і зрілості. Пригнічує занепад саме тут, де живуть сьогодні і зараз. А втім, життя загартувало, вони спокійні, уміють пожартувати. Головне — добром і світлом наповнені їхні душі.

А Раїса Микитівна іще співає! Голос у неї зовсім не змінився, він молодий і чистий, я чула.