Криниця

Голодомор

_{Уривок з повісті}

Євген ГУЦАЛО.

У пам’яті українських селян назавжди викарбувалися страшні картини голодомору 1933 року, людське життя в ті часи перетворилося на пекло. Досі в селянські сни приходять похмурі тіні померлих, досі болить душа, що звідала нелюдське горе. А в той час, коли вимирало українське село, більшовики заявляли про розквіт соціалістичного будівництва. Саме тоді Сталін проголосив знамените своїм лицемірством гасло: «Жити стало краще, жити стало веселіше!». Під цей бравурний акомпанемент померлих від Голодомору закопували у великих могилах, а траплялося й так, що закопувати було вже нікому.

Ми зобов’язані знати правдиву історію своєї землі — саме про таку історію розповідає повість Євгена Гуцала «Голодомор».

— ДЯДЬКУ, дайте їсточки.

— Де ж я тобі візьму?

— У вас є.

— Хто тобі сказав, що в мене є? — сердиться Павло Музика так, що жили напинаються — скипають на лобі. І вже пильніше приглядається до хлопця, що забрів на обійстя, стоїть у подертій сорочечці та полатаних штанцях, босоногий, а бузинові очі зелені дивляться так жалібно, так благальне, що мало гарячими сльозами не бризнуть. — А чий ти будеш?

— Хіба ви не знаєте? Сусіда ваш.

— Грицько?

— Вже ж Грицько.

— То чого в свого батька Гаркуші не просиш їсти? І в своєї матері?

— Нема їсти в нас, а батько зліг, — переминається з ноги на ногу малий Грицько.— Дайте їсточки! Бо й я помру так, як мої брати повмирали. Я не за дурно прошу, я відроблю вам. Чи тепер на городі, чи тоді, коли виросту.

— Еге ж, виростеш, коли не помреш, — бубонить Павло Музика. — А не хочеться вмирати, хочеться пожити, правда?

— Хочеться, дядьку!

— Хе-хе,— вишкірює в посмішці зуби Павло Музика,— дурне, а хитре... Може, тобі дати булку?

— А що таке булка? — питає Грицько.

— Це такий білий-білий хліб, а пухкий, як пух.

— Не обманюйте, дядьку,— темнішаючи на виду й ковтаючи слину, каже Грицько. — Видумуєте за булки, немає булок ніде. Не бачив... Є маторжаники, є коржі, є підпалки, є пампушки, а булок немає, не бачив.

— Та чого ти злякався, що дам булку? Немає в мене булки, не дам, — і сам собі під ніс: — Та якби й була б, то не дав би.

Павло Музика зникає в хаті, а малий Грицько жде на причілку. Бо хоч і скупий сусід, бо хоч і страшний на виду, що навіть лячно дивитись на нього, та невже пожаліє винести хоч що-небудь?

Жде, жде, а дядька все нема, нема, і в Грицька підкошуються ноги, й він поволеньки опускається на призьбу, поринаючи в сон.

— Гей, хлопче, проснися! — термосить хтось за плече.

Грицько розплющується — перед ним стоїть Павло Музика.

— На, — каже й простягає якийсь шкурат.

— Що це? — зводиться Грицько.

— Теляча шкура. З’їси.

— Як з’їсти?

— О, тебе ще треба вчити,— гнівається дядько.— Візьмеш обсмалиш на вогні, а потім у воду — і звариш, і наїсися. Шкура з молодого теляти, навариста. Валялася на горищі, я й забув.

Малий Грицько бере шкурат з рудою шерстю, обома руками тулить до грудей.

— Спасибі, дядьку! Обсмалю, зварю — і наїмся. А вам відроблю, віддячу за ваше добро, ви не думайте.

— Хочеться жити?

— Ой, хочеться.

І Грицько, горблячись не по-дитячому, а по-старечому, йде на своє обійстя.

За якийсь час там під акаціями горить вогонь, а в підвішеному на дерев’яних рогачиках казанку вариться теляча шкура. Павлові Музиці нездужається, сидить під вишнею, то на шлях подивляється, то на сусідове обійстя. Гомонить сам із собою:

— Гаркушине поріддя... Він у мене трусив хліб, а тепер я мушу годувати його дитину. Хай би лежала та шкура на горищі, вона в мене їсти не просила, так ні, віддав. А чи мені хто-небудь щось дасть? А ніхто не дасть, тільки взяти — заберуть... О, як парує з казанка. Це ж воно підкріпиться, набереться сили мені на погибель. Таким добрим, як я, важко в світі жити. Бач, просив у Господа Бога, щоб вивів Гаркушине сім’я до ноги, Бог і послухав мою просьбу, лише одненький Грицько й зостався у мого лютого ворога-сусіда. Так я сам ото рятую. А він мені колись віддячить, як виросте. Еге ж, віддячить, дочекаюся.

І так Павлові Музиці шкода телячої шкури, що ладен лікті собі гризти з досади, що пішов би на чуже обійстя — й забрав би, з окропу вихопив.

— Либонь, уварилася шкура, тепер воно з’їсть, хай би вдавилося моїм добром.

І так йому важко дивитися, так важко! Аби не бачити, Павло Музика зводиться й понурою тінню суне до хати, ховається.

Та з великої досади і в хаті не всидить, лиха сила колотить ним — і перегодя випихає надвір, у лагідне золотаве надвечір’я.

— Господи, що це?

Ввижається чи справді на сусідовому обійсті під акаціями корчиться щось на землі? Наче нечиста сила звивається. Отам, біля вогнища, яке ще курить синім димком.

— Та невже то малий? З якої хвороби?

Павло Музика через садок човгає на сусідове обійстя. Підходить ближче — таки Грицько на землі корчиться, молотить ногами, а розчепіреними пальцями то за живіт хапається, то рве траву.

— Грицько, ти чого?

Мовчить хлопець, а з рота йому сукровиця-слизота ллється. Павло Музика схиляється й дістає з землі варену телячу шкуру.

— Отак наварив, отак наївся. Хто ж так варить? Казав йому обсмалити, але ж не обсмалив, а так, із шерстю. Ось шерсть і доконала. Бо з дурного розуму. А ще обіцяв віддячити, відробити за шкуру, коли виросте. Де ж ти виростеш, де ж ти віддячиш? Чуєш, Грицько!

Дитина ще здригається на землі, та вже їй ніколи не обізватися, не заговорити.

Павло Музика ховає шкурат вареної телячої шкури за пазуху.

— Не годиться, щоб добро пропадало.

Дитина вже й не ворушиться.

— Піду тепер шукати його батька. Про тих бахурів Гаркуша від кого почув? Почув від мене. То про цього хай теж почує від мене, а я подивлюсь на нього, подивлюсь. Не залишилося від нього насіння на землі, і його скоро самого не залишиться. Та не я буду, коли не зведу зі світу. Бо що? Бо надумав людей зводити зі світу? А коли тебе й твоє коріння? Бо гріх таким жити, великий гріх.

Учитель Пилип зупиняється під горіховим кущем і, затамувавши подих, дивиться на стару липу, що самотою стоїть посеред узлісся. Йому не хочеться полохати малу пташку на довгій обламаній гілці, що всохла, настовбурчившись сухими галузками.

— Ага, та це ж бо лісовий щеврик!

Жовтувато-бурий, груди в темному ряботинні, лісовий щеврик біжить-дрібцює по сухій гілці вгору — й завмирає на її гострому краю. Сидить і роззирається, наче приміряється до простору, щоб злетіти й заспівати. Але не злітає, а так само видрібцем біжить по сухій гілці донизу, добігає до стовбура. Міг би перескочити, як перескакують інші птахи, але ж ні! Біля стовбура завмирає — і повертається назад, на край гілки.

З краю гілки раптом пурхає на верх липи, десь там зникає поміж густого зеленого листя, нема його, нема, наче сховався. Та не сховався, бо несподівано випурхує з зеленої крони, летить навскоси і вгору, вгору.

— Tip, тір, тір, тір!

Свистить лісовий щеврик. Не так співає, як тріщить, але така в нього весняна пісня.

— Сіа, сіа, сіа, сіа!

Протяжно свище, захоплено й так натхненно, що, либонь, нікого не чує, тільки сам себе.

— Співай, співай, пташко, — шепоче учитель.

І вже лісовий щеврик летить з височини на ясена, губиться поміж ворушкого різьбленого листя.

Учитель ступає поміж горішини, а в його душі — отой натхненний спів-свист щасливого лісового щеврика, який славить весну й життя, який співає для своєї подруги, що сховалася в гущавині.

Господи, хто це сидить під дубом?

Від несподіванки вчитель Пилип зупиняється й завмирає. Спершись спиною об стовбур, під дубом сидить якийсь чоловік, голову в шапці звісивши на груди.

— Агов! — осмілюється озватися вчитель.

Чоловік хоч би ворухнувся, не чує. Може, обійти стороною, хай собі сидить, бо мало кого можна зустріти в лісі. Проте учитель перемагає острах і, некліпливо дивлячись на згорблену постать, скрадливо ступає по високій траві до дуба.

Ще на відстані вчитель здогадується, що це мертвий чоловік.

А підійшовши ближче, бачить, що поміж вузластого коріння, яке вибилося з землі, лежить купка білих грибів та опеньків. І в неживій руці — надкушений гриб. А біля ноги лежить рудий папірець, і в тому рудому папірці — дрібка зернистої солі.

«Мабуть, цей чоловік прийшов у ліс, щоб наїстися сирих грибів із сіллю. Назбирав грибів, почав їсти — й отруївся. Хто це такий? З якого села? Коли отруївся?..»

В душі гасне свист-пісня натхненного щеврика. Треба про цього мертвого чоловіка сказати Карпові Гнилоквасу, хай приїде грабаркою до лісу й забере та відвезе до ями. Та чи захоче їхати, чи захоче забирати? Як за пів фунта хліба, то таки зможе поїхати, пошкодує втрачати.

«А чий це голос? Може, не голос, а причулося?»

Вчитель насторожується, слухає, бо навіть і не голос почувся, а плач. Може, звірятко ген отам у кущах? О, знову. Таки плач.

«Хто ж це плаче в лісі о цій весняній порі?»

Обернувшись на зір та на слух, учитель обачно ступає до тих кущів, з яких долинув плач, розгортає руками гілля.

На чорній землі біліє зіжмакана полотняна рядюжка, а на рядюжці — немовля.

Немовля лежить на спинці, по грудях і по животику лазять червоні мурахи. Мабуть, досі немовля спало, та мурахи почали кусати — й прокинулося.

Де в лісі взялося немовля, хто залишив?

Учитель озирається обіч, мовби зараз має побачити матір, яка на хвильку залишила дитину, відійшла — й зараз повернеться. Жде, що таки повернеться, що десь поблизу, але нікого нема, тиша, тільки птахи щебечуть. І перегодя учитель Пилип осмілюється погукати:

— Агов! Хто в лісі?

Тільки шелестить листя, співають птахи, сонячні зайчики мерехтять на соковитій смарагдовій траві. Ніхто не відгукується. Та не може бути, не може бути, щоб немовля забули в лісі. Що його сюди принесли — й залишили, аби вмирало далі від материнських очей. Учителеві стає страшно, йому хочеться кричати, кликати, але голос застряє в горлі. Він жде й жде, чекає й чекає, а дитина пхинькає й пхинькає, кривлячи губки.

Тоді вчитель зважується й бере дитину на руки.

— Хто тебе залишив, хто?

А що дитина відповість, коли їй якийсь місяць-другий! Кліпає безвіїми повіками, морщить безбарвні брови, плямкає губами, шукаючи цицьку, невдоволено суче ніжками.

— Ходімо до села.

Вчитель іде через ліс, тулить немовля до грудей.

На сільській околиці — на белебні хата під стріхою, сіни позападали в землю.

Може, тут щось скажуть, може, тут признають немовля?

Двері в сіни відчинено, а в хаті — пустка. Так, наче тут ніхто й ніколи не жив.

Учитель іде поволеньки до сусідньої хати.

— Чи є тут хто живий? Обізвіться...

Ніхто не обзивається.

— Не плач, дитино, знайдемо твою матір, десь вона має бути.

Назустріч вулицею тупцяє якась тітка.

— Чи не знаєте, чиє це немовля? — питає вчитель, протягуючи до неї дитину.

Тітка злякано дивиться на нього, похапливо хреститься.

— Не моя дитина, — каже тітка й понуро ступає своєю дорогою.

Скрипить грабарка, повискуючи колесами, погупуючи обіддям коліс.

— Заснуло? — питає Карпо Гнилоквас, киваючи на дитину в учителевих руках. — То куди несеш? Клади на грабарку, завезу.

Учитель Пилип чує й не чує, горнучи дитину до грудей.

— Знайдемо твою матір, знайдемо, — шепоче сухими губами.

Він іде пустельним сільським шляхом, і коли побачить кого на обійсті біля хати, показує дитину й питає:

— Не знаєте, чия дитина? Хто його мати? В лісі знайшов.

І ніхто не знає, і всі мовчать. І тоді вчитель питає в дитини:

— Може, ти скажеш, хто твоя мати?.. Ходімо до мене, ходімо...

Але немовля мовчить. Немовля не знає і не скаже. У нього ніколи не буде матері.

— Хто ж відцурався від тебе, хто відцурався?..

Мовчить білий світ, не відповідає…