Наша пошта

Забирали і тих, хто ворушився

Григорій ОДИНЕЦЬ.

Київська область.

ВЛІТКУ 1932-го мої батьки, які мешкали на Переяславщині, в селі Пологи-Вергуни, поїхали на сезонну роботу до Криму. Там їм пообіцяли заплатити зерном, але обдурили, тому звідтіля подались у російську Тулу, де працювали на вугільних шахтах. А на початку 1933 року баба Катерина їх сповістила, що від голоду помер дід Захарко і ще багато людей у селі. Тож батьки закупили хліба, насушили сухарів і привезли у мішках на станцію Яготин. Добиралися додому вночі, боялись, аби не пограбували дорогою. Таким чином вони врятували від голодної смерті мого діда Іграста і бабу Варку по батьку, а також бабу Катерину і тітку Ольгу по матері. Після повернення більше батьків із села не випустили.

Тітка Ольга, яка вижила в голодомор завдяки тим сухарям, 1952 року народила хлопчика Колю і померла від серцевих ускладнень. Бабі Катерині було на той час уже 70. Вона купила козу, обробляла город і так виростила онука, який нині живе в Києві.

Під час голодомору вона бачила, як збирачі трупів їздили по хатах, виносили мертвих і тих, хто ще ворушився. Звозили їх підводою на кладовище і кидали у велику яму. Я підлітком бував на тому цвинтарі й бачив квадратний насип, але тільки в 1960-ті роки біля нього поставили великий чорний дерев’яний хрест і почепили рушника.

Коли я малим пас корів на луках, то на узвишшях боліт ще стояли залишки хат у заростях, мешканці яких вимерли. В селі про голод і ті хатинки майже не згадували, але мій дід у розмовах називав їхніх господарів на імена або прізвища. Запам’ятав, що з нашим городом межувало хатнище Єнгеля, який зі своєю сім’єю зник із села 1932 року.

Вже коли я був дорослим, сусід Петро Кузьмович Мисюра розповів, що в селі жінка голодного 1933-го з’їла свою дочку. Повідав і про те, що внаслідок доносу голові сільради до їхньої хати приїхав кіньми виконавець, знайшов сховані клунки із зерном і склав їх на воза. Мати плакала і просила хоч не все забирати. Виконавець заліз на воза і хотів уже їхати, а мати перевернула воза. Виконавець склав клунки, а мати знову перевернула воза. І так кілька разів. Виконавець, лаючись, поїхав без клунків і більше не приїздив. Так вони вижили.

Голодували селяни не тільки в 1932-1933 роках, а й 1947-го і 1951-го. Навесні 1947-го мого брата Сергія відвезли в лікарню села Хоцьки: там підгодовували пухлих од виснаження дітей. Мати від зорі до зорі працювала в колгоспі за обід. Я не ходив до школи, а пас корів — свою, бабину і сусідських. Сусіди за пастовню по черзі давали мені шматок хліба, а наприкінці сезону — пуд пшениці.

Сім’ям, які справно здавали молоко до укоопспілки, держава видавала для корови бавовняну ворсисту макуху жовтого кольору. Мати весь час ховала її від нас, дітей, а ми знаходили і гризли, бо були голодні.

Мого батька, як полоненого, відправили на сім років у сибірську трудармію. 1952-го він мав уже повернутись. Але я під диктовку матері написав йому листа, що всі четверо його дітей навчаються в школі, голі й голодні, колгоспники повинні виробляти мінімум 240 трудоднів на рік майже безоплатно, з села тікають цілими сім’ями і вербуються до Сибіру, бо нема за що жити. Тому батько теж завербувався — ловив омуль на Байкалі для військових частин. В ті роки він нам допомагав, висилав гроші дядькові Порфиру в Карань, аби про це ніхто не знав у нашому селі. Бо тоді змушували за рознарядкою сільської ради підписувати державну позику, величина якої залежала від доходів. 1948 року мати відмовилася підписати позику на запропоновану суму, то її декілька разів тримали цілу ніч у сільській раді, погрожуючи відвезти в районну міліцію.

Батько повернувся додому в травні 1954-го, коли я закінчував 10-й клас.