Страх зламав не всіх!

Голод, обраний як зброя геноциду, дав Сталіну можливість не лише забрати життя у мільйонів українців, а й морально знищити тих, кому вдалося вижити. Вбити їх як українців: перетворити на істот, позбавлених почуття гідності, понизити до рівня тваринного існування. Тому результатом Голодомору стали не тільки мільйони вбитих та опустілі українські домівки, а й спустошені душі тих, хто пережив 1933-й.

АЛЕ ГЕНОЦИД зламав не усіх. Серед тих, хто вижив фізично, були й такі, хто не дав знищити себе духовно. Вони, як і інші, бачили жахіття голодної смерті рідних та близьких, самі заглядали їй у вічі, відчували, як впевнено тваринне єство може наповнювати людську істоту, але попри травму пережитого у 1932-1933-му і всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років зуміли реалізувати себе.

Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці та техніці. Але ці люди не забували про Голодомор, ця пам’ять не стримувала їхній розвиток, а робила сильнішими. Ці чоловіки та жінки знали, що живуть не лише за себе, а й за мільйони інших, убитих фізично чи духовно.

Завдяки їм Сталін програв — Голодомор не зламав України. Український інститут національної пам’яті збирає розповіді про таких людей. Згадаємо сьогодні імена декого із них.

Василь БАРКА (1908-2003), письменник, літературний критик.

СПРАВЖНЄ ім’я — Василь Очерет. Народився у селі Солониця (тепер Лубенський район) Полтавської області. 1932 року навчався у Краснодарському педагогічному інституті. Голод охопив Кубань. Коли відвідував батьків, бачив страшні картини і там. «Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Не надіявся, що виживу».

Під час Другої світової війни опинився в Німеччині як остарбайтер. Згодом виїхав до США. Записував спогади очевидців Голодомору, які використав у романі «Жовтий князь», уперше виданому за кордоном 1962 року. Паризький часопис Le Monde назвав його «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».

Левко ЛУК’ЯНЕНКО (1928-2018), громадсько-політичний діяч, дисидент, політв’язень.

НАРОДИВСЯ у селі Хрипівка Городнянського району Чернігівської області. 1933-го батько сховав трохи картоплі в ямі під стежкою. Бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, тому нічого не знайшли. Картопля в ямі згнила, її вичерпували у ночви, заливали водою, перетирали, і з того відстоювався крохмаль, з якого пекли млинці. Так врятувалися. 1958 року став співзасновником підпільної Української робітничо-селянської спілки. За це засуджений до розстрілу, який замінили на 15 років ув’язнення. Після виходу на волю вступив до правозахисної Української гельсінської групи. Новий вирок — 10 років таборів і п’ять — заслання. Брав участь в акціях протестів політв’язнів, оголошував голодування. Депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, автор тексту Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Очолював Асоціацію дослідників Голодоморів в Україні. «Те, що голод 1930-х років був злочином Російської імперії проти української нації, доведено тисячами й тисячами надрукованих свідчень. Аби тільки люди хотіли те читати й знати».

Катерина БІЛОКУР (1900-1961), художниця.

РОДОМ із села Богданівка, що біля Пирятина на Полтавщині. Під час Голодомору в цих місцях померли понад 3,5 тисячі селян. Катерина ніколи публічно не згадувала той період.

1947-го був іще один Голод. Під впливом цього Білокур написала свою найвідомішу картину «Цар-Колос». Через сім років її та ще дві роботи експонували на виставці в Парижі. Всі отримали схвальний відгук від Пабло Пікассо.

«Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети. Але сильних духом не спіймає ніхто. Вони зі стиснутими руками вперто і сміливо йдуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці прекрасного і незрівнянного мистецтва».

Дмитро БІЛОУС (1920-2004), поет, перекладач, літературознавець.

ЙОГО рідне село Курмани Недригайлівського району на Сумщині 1933-го занесли на «чорну дошку». Це означало, що звідси мали вилучити всі харчі. Від голодної смерті Дмитра врятував старший брат — прилаштував у дитячу виправну колонію в Харкові. Видав низку поетичних збірок, книжок для дітей. Перекладав зі слов’янських, литовської, вірменської та інших мов. За збірку «Диво калинове» 1988-го удостоєний Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Я бачив сам оту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш — не було Голодомору?

Олесь ГОНЧАР (1918-1995), письменник, літературний критик, громадський діяч.

НАРОДИВСЯ у селі Ломівка — тепер територія міста Дніпро. Через три роки після Голодомору описав пережите в повісті «Стокозове поле». Спершу її не публікували, згодом цензура спотворила текст до невпізнання. Відтоді не написав жодного твору на цю тему. Тривалий час був головою правління Спілки письменників України. Найвідоміші романи — «Прапороносці», «Тронка», «Циклон», «Собор».

«Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо, про Голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай. Це — антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла».

Анатолій ДІМАРОВ (1922-2014), письменник, мемуарист.

НАРОДИВСЯ на хуторі Гараськи біля Миргорода на Полтавщині. Справжнє прізвище — Гарасюта. Батька розкуркулили. Аби сини уникли репресій, він зробив їм нові документи — на прізвище сільського вчителя. 1964-го описав Голодомор у романі «І будуть люди». 1982 року отримав Шевченківську премію за історичний роман «Біль і гнів». Опублікувати повну його версію зумів тільки на початку 2000-х.

«Якось у нашу хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою. Він уже не міг говорити, щось белькотів. А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так із молодшим братом Сергієм злякалися, що висадили вікно разом із рамою».

Микола РУДЕНКО (1920-1994), письменник, філософ, дисидент, політв’язень.

НАРОДИВСЯ у селищі Юріївка Лутугинського району Луганської області. Коли мав сім років, батько загинув під час пожежі на шахті. Завдяки його продуктовому пайку врятувалися від голоду.

Його твори поширювалися «самвидавом». За це виключений із Комуністичної партії та Спілки письменників. За участь в Українській гельсінській групі засуджений до семи років таборів і п’яти років заслання. Перебував на психіатричній експертизі. Там написав поему «Хрест» — про напівмертве українське село 1933 року.

Iван СВІТЛИЧНИЙ (1929-1992), критик, літературознавець, поет, перекладач, дисидент.

НАРОДИВСЯ у селі Половинкине Старобільського району Луганщини. Мати подалася на заробітки на Донбас — аби врятувати дітей від голодної смерті. 1943 року хлопцеві вибухом відірвало пальці на обох руках. Працював у двох наукових інститутах, редакції журналу і видавництві «Наукова думка». Втратив роботу під тиском КДБ.

Брав участь у створенні Клубу творчої молоді «Сучасник» — першого осередку шістдесятників у Києві. Налагодив відносини з діаспорою й перебував біля витоків самвидаву. Арештований за звинуваченням у зв’язках із «закордонними націоналістичними організаціями». Вирок суду — сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. Став одним із лідерів руху опору в’язнів. Брав участь в акціях протесту, одного разу голодував 56 діб.

Опанас ЗАЛИВАХА (1925-2007), художник, дисидент.

ЙОГО сім’я втекла з Харківщини до родичів на Далекий Схід — рятуючись від голоду. В Україну повернувся через 24 роки. Заново вивчив українську мову. Разом із Аллою Горською працював над вітражем у Київському університеті. Останній знищили за розпорядженням партійних органів — через «націоналістичний ухил». Дали п’ять років тюрми за «антирадянську агітацію і пропаганду». Малював картини на тему Голодомору — «33-й рік», «День і ніч», «У мандри», «Доля», «Лан».

«В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім’ї. Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати».

Михайло СІКОРСЬКИЙ (1923-2011), історик, культуролог.

ПІД ЧАС Голодомору в Чигирині Черкаської області померла його мати. Виховувався в дитбудинку. Після закінчення істфаку в Києві 1951 року працював директором краєзнавчого музею у Переяславі-Хмельницькому.

«Пам’ятаю, як мати повернулася з безплідних пошуків хліба, впала посеред кімнати і більше не встала. Два дні вона лежала мертва, а ми вовтузилися поруч, бо не знали, що робити. Потім збирачі трупів кинули її до великої ями, повної мерців. Ще й досі зринають у пам’яті пухлі люди, на яких тріскалась шкіра. Багато з них закарбувалося з грудочками землі в руках. Вони й тоді тягнулися до землі-годувальниці, а вона вже нічим не могла їм допомогти».

Олекса ТИХИЙ (1927-1984), філософ, філолог, правозахисник, політв’язень.

УРОДЖЕНЕЦЬ хутора Їжевка біля Дружківки (тепер Донецька область). У листопаді 1976-го підписав Декларацію і Меморандум Української гельсінської групи. У них, зокрема, стверджується, що Голодомор був геноцидом. За правозахисну діяльність засуджений до 10-річного позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п’яти років заслання. Покарання відбував у Мордовії. Багато разів оголошував голодування. Одне із них тривало 52 доби. Помер у тюремній лікарні в Пермі. Перепохований на Байковому цвинтарі в Києві 1989 року.

Борис ХАНДРОС (1923-2006), кінодраматург, журналіст, письменник.

НАРОДИВСЯ у селі Озаринці Могилів-Подільського району Вінницької області. Під час Голодомору захворів на дизентерію. Вижив завдяки «млинцям» із макухи, затирухи, заправленим кропивою, які готувала мати. Також їли акацію, кропиву. Під час війни пережив важке поранення, гетто і концтабір. Автор сценаріїв кількох документальних і науково-популярних фільмів про Голодомор. Його книжка «Смертні листи» — це сотні листів, написаних 1932 року радянськими громадянами, що адресовані партійному керівництву.

«Я на власному досвіді не раз переконувався, з якими труднощами правда про Голодомор пробивала собі дорогу крізь товщу часу, лукавого замовчування і підступних міфів, щоб відтепер назавжди залишитися пам’ятником по загублених і нагадуванням, пересторогою для живих».