Архів
П’ятниця,
26 листопада 2021 року

№ 87 (19935)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта
  Версія для друку          На головну

Чуємо голос здалека

Записала Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Наталія Петрівна Тиховська народилася в Піскошиному Веселівського району, вчителювала у місцевій школі, не одне покоління навчаючи грамоти. Зараз жінка на пенсії, мешкає в селі Новгородківка поблизу Мелітополя. З’явилося більше часу для роздумів, спогадів. А пам’ять повертає в незворотну давнину. Згадує, про що розмовляла з мамою, дякує Богові, що вистачало терпіння вислухати почасти складні і страшні ті розповіді. Бо вже відійшли в інші світи ті свідки лютого пекла під назвою Голодомор. Проте скільки невідкритих сторінок, непочутих страждань того лихоліття так і пішли у безвість. «Несказане лишилось несказанним»… Збирати по краплині те, що слід передати нащадкам, — місія сущих на землі. Всотуймо кожну сповідь. І Наталії Петрівни Тиховської.

«В РОКИ мого дитинства не було телевізорів, телефонів і навіть електрики, та люди були привітніші, добріші і дружніші. В неділю та на свята ходили часто одне до одного в гості. Моя бабуся Гаша, одягнувшись у святкове, підперезавшись біленьким фартухом — обов’язкова вдяганка недільних посиденьок, ішла до подружок: сьогодні до Мелашки, наступного разу до Домахи, потім до нас, і так щонеділі. Інколи господарі, коли було чим, пригощали гостей, але найчастіше йшли не з порожніми руками — зі смаженим насінням соняшнику чи гарбузів, пиріжками, домашніми бубликами, або й із цукерками. Звичайно, пригощали й мене, це дуже подобалося нам, дітям.

Вервечкою затівали розмови — про життя, сільські новини, а ще дуже тихенько — про минуле. Тепер я знаю, чому. Дуже уважно до того дослухалася, мала з дитинства добру пам’ять. Із уст бабусиних подружок, сестер, братів я багато чула про голод, про війну та розруху, хоча багато чого не розуміла. Згадували, що в роки Голодомору голова колгоспу щоранку роздавав наряд запрягти коней, проїхати селом і на віз зібрати покійників та поховати. Померлих ховали в загальній ямі. Ніхто майже не знав, де хто похований. Люди помирали щодня, нерідко — родинами.

Після Голодомору у нашій сім’ї залишилося двоє — бабуся і мама. Все, що було з одягу, посуду, обміняли на хліб, щоб не померти. Такі «міняйли» ходили селом. Жили вкрай бідно. Бабуся ходила на колгоспні роботи. Працювали від сходу сонця до заходу за «палички» — трудодні. Мама залишалася сама вдома під наглядом дуже старенької бабці-сусідки. На зароблені трудодні моїй бабусі дали з колгоспу корову Клаву (мама її кликала К’ява). Корова ходила в череду, мама п’ятирічною дівчинкою її прив’язувала і часто доїла. Раділи — тепер була їжа.

Потім мама пішла до школи, до війни встигла закінчити чотири повні класи. Мамині дядьки пішли на фронт захищати Батьківщину. Дядько Семен зник безвісти 1943 року, дядько Василь потрапив у полон, а дядько Яків повернувся з орденом та медалями.

Найпершою маминою роботою в колгоспі було підносити воду жінкам, які працювали в полі. Жінки сапають, а мама ще з однією дівчинкою ходять з водою, коли не вистачає, пішки йдуть по неї в село.

Моя мама в школі особливо любила математику. Це помітили, і вже скоро вона почала працювати обліковцем у колгоспі. 1946-го прийшов знову голод. Мамі треба було прибути на триденний семінар в село Гаврилівка, нині Чкаловка. Голова колгоспу видав їй на пайок кілограм макухи. Половину вона залишила своїй мамі, решту забрала з собою. Їхати нічим, пішла пішки. Вийшла за село, а їсти хочеться, витягла торбинку й не помітила, як усе й з’їла. На семінарі трапилися добрі люди, спитали, кому скільки дали на пайок. А почувши мамину розповідь, що зосталася голодною, відправили додому, який там вже семінар!

Того року селяни часто збирали колоски в полі, за це їх карали, навіть саджали у ДОПР — будинок примусових робіт, або ДГПР — дім громадських примусових робіт. Довелося і моїй мамі там відробляти. 1946-го, щоб не померти з голоду, мама разом із кількома подругами вирішила піти працювати на завод до Запоріжжя, бо там видавали пайки за роботу. Проте селянам не давали паспортів, щоб не їхали в місто. Тож у Запоріжжі мама не затрималася, а коли повернулася, то їй присудили відпрацювати в ДОПРі. Я так з її слів зрозуміла, що це було в радгоспі «Веселе». Там вона працювала на різних роботах. За добросовісну працю через пів року її звільнили. Люди добрі ще й дали їй чималу торбинку харчів. Залишали її ще переночувати, щоб уранці йти, але вона пішла пішки вночі додому…»

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Ціну знизили, а газу не дали
Читати
Результати вибіркових перевірок
Читати
Надійшли гроші
Читати
Без доказів санкції безпідставні
Читати
Мало розпродали
Читати
Стверджують, що пік минув
Читати
Активізувалися старі схеми
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове