Наша пошта

Хто потурбується про селян?

Іван СИДОРЧИК.

м. Вараш

Рівненської області.

НЕВЕСЕЛІ думки обсіли мою голову після розмови з мешканцями села Ромейки Вараського району, що на півночі Рівненщини. Село, до речі, чимале, довкола нього кілька хуторів, до того ж потрапило в зону чорнобильського забруднення. Раніше тутешній люд, як і скрізь, одержував медичну допомогу на місці, бо діяв ФАП. Але теперішні відповідні державні служби, що найгірше — під час пандемії, під приводом так званої оптимізації закрили сільську амбулаторію. Медиків кого скоротили, кого перевели на пів ставки від посадового окладу, і так непристойного за рівнем оплати праці. Або ж запропонували місця в інших лікарнях, яких непросто дістатись. Адже навіть найближчі з них — на чималій відстані, куди за потреби, зокрема літнім людям, добратись проблематично. Як виживати в таких умовах і селянам, і медпрацівникам, що на словах начебто потрібні державі, а на ділі чомусь викинуті за борт?

Куди тепер стукати, аби було забезпечено нормальне функціонування сільських медпунктів, адже така проблема виникла не лише в цьому селі? Подібне лихо повсюди. Хтось зауважить, що треба звертатися до органів місцевої влади. Воно то так, тільки ж сільські общини здебільшого, як мовиться, голі й босі. Зовсім без грошей. До народних депутатів? Так вони з’являються у селах хіба що під вибори, коли просять за них голосувати. А потрапивши в омріяне крісло, забувають і про виборців, і про щедрі обіцянки. Та й чи знають люди на місцях бодай телефони своїх обранців, які гордовито величають себе народними. Де ті контакти можна дізнатись? Інтернету в нас нема. Як домогтись і на якій козі під’їхати до помічників слуг народу, які у них мають бути на місцях, теж невідомо.

Найвищі вболівальники за нашу долю під звук фанфар спокійно собі возсідають у Києві й вирішують переважно щось своє, обговорюючи питання, іноді дуже віддалені від реального життя. Через те так і живемо. Медпрацівників не вистачає, але водночас тим, хто ще залишився, найімовірніше, незабаром теж доведеться їхати за кордон на заробітки. І звідки тоді селянам чекати порятунку? А до наступних виборів, коли чергові обіцяльники розкажуть про примарні золоті гори, аби знову всіх надурити і, користуючись людським довір’ям, пропхнутись на Олімп, у таких умовах не всі доживуть.