Наша пошта

Михайлова пригода

Записала Олеся КАРБАНЬ.

с. Яблунівка

Миргородського району

Полтавської області.

ХРАМОМ у нашому, і не тільки, селі називають свято, приурочене до відкриття церкви. Воно стало улюбленим на довгі роки. Із самого ранку до господи приходять і приїжджають гості, двір заповнюється підводами, встеленими духмяним сіном, якщо це літо, а взимку — ще й кожухами. За столом збирається вся велика родина, гості і, перекинувши чарчину-другу, починає співати пісень. Після святкування ще довго лине спів із кожної виїжджаючої з двору підводи, шириться селом, сплітаючись із таким же дзвінким суголоссям, що чується з іншого кінця вулиці. Жовторота малеча, біжучи за гостями, проводжає їх аж за село, і ще довго куриться шлях від підвод, що повагом прямують одна за одною, наче ключ журавлів у вирій. У такі моменти почуваєшся особливо піднесено.

Звісно, не обходилися свята і без казусів. Про один із них і розповім.

У моєї жінки була велика родина, і майже вся — у сусідньому селі, а у них храм припадав на зимового Миколи. А я ж, як гарний зять, мав обов’язково уважити і прийти на храм. Все було б добре, якби не жінчин дядько: як перекине чарку, так мене й відлупцює. Я вже ладком старався і так і сяк — все одно дістану на горіхи. Гадаю, от цього року буду розумнішим, вискочу з хати завчасу, доки гості ще не розходяться, та й побіжу навпростець додому.

Справив собі до свят нові гарні чоботи, одягнув вишиванку, нову кожушину та й попростував із жінкою до родичів. Сиджу за столом, пригощаюся та все на дядька позираю. «Е, — думаю, — цього разу не обдурите, я вже стріляний горобець». Але ближче до вечора моя сміливість розтанула. Сиджу як на голках. Дядько вже почав усіх гостей особисто частувати, як мовиться, на коня. Скоро черга й до мене дійде. Я жінку за руку смик і кажу: «Пішли, бо я битим додому йти не хочу». Скільки ж там мене, а дядько чолов’яга кремезний, хоч і напідпитку, та лупцює добре. Вискочив я у сіни й нумо навпомацки чоботи шукати, а знайти з переляку не можу. Чую, дядько у світлиці питає: «А де це Михайло подівся?» Душа аж похолола, вскочив я у перші-ліпші, які під руку потрапили, та й гайда на вулицю. А вони виявилися дірявими, та ще й на три розміри більшими, заважають, кляті, не потягну. Біжу, душа в небо сама проситься, а чоботи до землі тягнуть. Весь хміль із голови вивітрився. Добіг я до перелазу в кінці вулиці, ну, гадаю, слава Богу, відірвався, а там і на битий шлях за селом вискочу. Аж тут з-за перелазу дядько: «А куди це ти, гаспидів сину, у моїх святкових черевиках зібрався?» І дав мені за чоботи, і не тільки…