|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
Версія для друку На головну
Перший директор Мліївської станції садівництва Виповнилося 130 років од дня народження Володимира Симиренка Ольга ОСИПЕНКО, завідувачка музею-відділу родини Симиренків Черкаського обласного краєзнавчого музею. с. Мліїв Черкаської області. Трагічна доля геніального вченого Володимира Симиренка схожа із долями мільйонів українців, яких сталінсько-більшовицький режим знищив морально або фізично, аби своїм терором залякати решту українців, змусивши їх до послуху й безпротестного існування. ЙОГО батьки Левко Платонович та Альдона Еміліївна були революціонерами. У 70-ті роки ХІХ століття кожен із них став до лав борців із російським царизмом і мало не на 10 літ опинився в сибірському засланні. Там доля і звела українця Левка Симиренка і представницю польського шляхетного роду Альдону Гружевську. На засланні Левко тяжко захворів і міг би звідти не повернутися, та його врятувала Альдона. Згодом у них народилося четверо дітей. Обпікшись революцією замолоду, переживши митарства, Левко Платонович сповна віддав себе мирній справі — науковій роботі й своєму садовому розсаднику. Тож і крах царизму, і наступне розгортання подій в Україні зустрічав стримано. Твердження радянської влади, що Левко Симиренко прийняв її з радістю, не витримує критики, хоча б тому, що саме комуністичний режим і організував його вбивство 5 січня 1920 року. Не довіряв ні білим, ні червоним і його син Володимир Симиренко, однак мав певні симпатії до гетьманської влади та Директорії УНР. Аби до кінця зрозуміти особисту драму Володимира Симиренка, треба звернутися до історії України 20-х років минулого століття. Тоді російські окупанти, з огляду на недавню громадянську війну, внаслідок якої ледь не постала незалежна Україна, вдалися до лицемірної тактики українізації. Мовляв, ми, ваші старші брати, дамо все, що ви хотіли: і незалежність (Українська РСР формально такою вважалася), і національне життя з поверненням власної мови, культури, звичаїв, традицій тощо. Цій підступній політиці повірили навіть колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський і генерал-хорунжий Юрко Тютюнник — найнепримиренніші вороги радянської влади. Позитивно сприйняв українізацію й Володимир Симиренко. Молодий учений очолив Мліївську садово-городню станцію, створену в листопаді 1920 року на базі знаменитого розсадника його батька Левка Платоновича. За кілька років садово-городня станція перетворилася на потужний науковий заклад, відомий далеко за межами України. «За останні роки відділ генетики і селекції виплекав 40 000 видів гібридів, але справжня робота лише розгортається. На одному полі я бачив 2500 яблунь, посаджених 1929 року. Кожне дерево — інше, кожне — новий гібрид. Ніде в світі праця в галузі селекції не досягла такого високого рівня…» — писав англійський помолог Г.Л. Річард-сон, відвідавши Мліївську садстанцію. Беззастережно вірячи офіційно санкціонованій Москвою «українізації», Володимир Симиренко у своїй брошурі 1927 року «Мліївська садово-городня дослідна станція та її робота» наголошує, що цей заклад — центральний державний плодовий розсадник України. Це він вказує і в автобіографії, написаній 2 квітня 1933 року після першого арешту. Вчений написав багато різноманітних праць: підручників для вузів, журнальних і газетних статей, звітів, популярних брошур тощо. Все це, звісно, українською! Також за його редакцією вийшла низка праць-перекладів із російської українською, «Підручник плодівництва» Гурлея, перекладений рідною мовою з англійської. Науковець готував до друку і свою монографію. Але такий творчий доробок Володимира Симиренка лише «підтверджував» дописи-наклепи на нього, в яких науковця звинувачували в тому, що він «український буржуазний націоналіст», ворог соціалістичного ладу... Сталінці-більшовики жорстоко розправлялися з тими, хто думав не так, як вони. У випадку з Володимиром Симиренком, який любив українську мову, свою Україну, свій український народ, було все зрозуміло. Йому, великому вченому, після всіх потрясінь і катувань одна дорога — розстріл. Що сталінські опричники з «незакінченим низшим образованием» як вони часто вказували про себе в енкевеесівських анкетах, і вчинили в ніч із 17-го на 18 вересня 1938 року. Кати не залишили нащадкам навіть могили вченого-помолога. Показовим є документ, надісланий 2008 року із міста Курськ від обласного управління ФСБ Російської Федерації представникам райвлади міста Городище… Свідомо цитую його мовою оригіналу: «В результате целенаправленного поиска в 1990 году сотрудниками Управления в урочище «Солянка» (в настоящее время территория г. Курска) обнаружена братская могила, в которой захоронены 94 человек, умерших насильственной смертью. Время захоронения и характер ранений, определённые в процессе экспертного исследования, позволяют с достаточной долей уверенности предположить, что эти останки принадлежат жертвам политических репрессий периода 30-х годов ХХ века. Останки не идентифицировались. (...) По сведениям в различных местах урочища «Солянка» расстреляно и захоронено около 2 000 человек. Можно предположить, что прах Симиренко Владимира Львовича покоится в урочище «Солянка», однако установить точное место его захоронения, в числе других жертв сталинского режима, не представляется возможным»... Ось така наша «спільна історія» з московитами… Дай, Боже, щоб вона більше ніколи не повторилася. Щоб українців не нищили тільки за те, що вони українці. Версія для друку На головну |
Нема чим платитиЧитатиСправи з власним газом кепськіЧитати«Прикрутили» ціниЧитатиАле хліб може подорожчатиЧитатиБувають і такі пільговикиЧитати |