• Небайдужі

Добро від душі

Любов ПОПОВИЧ.

Кіровоградська область.

Будинок для літніх людей в Аджамці існує вже три роки. Ініціювала його створення жителька Кропивницького Валерія Кривошапка. Їй завше боліло серце за самотніх стареньких. Допомагала, кому могла, на вихідних за покликом душі приходила в один із місцевих закладів: годувала лежачих, підсобляла із прибиранням…

«ПЕРСОНАЛ просто не міг впоратися з обсягами роботи. Сумно і боляче було дивитись на тих, хто доживав там віку… Завважувала чимало неправильних моментів, зокрема, як не варто і не можна поводитись із людьми в поважних літах. Пам’ятаю, одного дня щось мене дуже зачепило. Я допомагала на кухні, мила підлогу й думала: «А хіба не можна зробити будинок для літніх зовсім іншим, таким, як я собі уявляю? Покажи приклад, як це має бути». То був щирий порух серця. Я не мала ні відповідної освіти, ні грошей. Але було велике бажання, і я знала, як належить спілкуватися зі старенькими, як їх доглядати».

Втім, одне діло замислити, інше — зробити. Довго шукала приміщення, оформлювала документи. Іноді, згадує Валерія, приходила додому, падала на ліжко й плакала. Проте наступного дня знову вперто рухалася вперед. Нарешті знайшла будинок в Аджамці, занедбаний, напівзруйнований, але такий, який собі уявляла. За підтримки однодумців і меценатів відремонтувала приміщення, обладнала найнеобхіднішим — на це пішов не один рік. І ось одного дня нарешті заселилися перші мешканці…

Заклад не фінансується державою. Місяць перебування пожильцю та його родичам обходиться в суму, порівнянну із мінімальною зарплатою в країні. Це дуже мало. Фактично її вистачає тільки на триразове харчування (а тут усе свіжоприготовлене) та цілодобовий догляд, який забезпечують кілька соціальних працівників. Без допомоги благодійників — небайдужих підприємців, фермерів, громадян будинок не зміг би функціонувати.

Нині тут тепло і затишно, в кімнатах домашня обстановка, стіни прикрашають картини.

— Минулий рік був для нас важким через ковід, — розповідає Валерія Кривошапка. — Карантин не передбачає відвідувань, тож ні родичі підопічних, ні волонтери приїздити не могли. Лише влітку настав короткий період пом’якшення. В матеріальному плані було важко, але не критично. Ми витримали, навіть розпочали будівництво нового корпусу. З виготовленням і оплатою проєктно-кошторисної документації нам допомогла мешканка Кропивницького Наталія Кліменкова. Ще одні спонсори оплатили будівельні матеріали, і ми заклали фундамент. Дуже вдячна за допомогу нашим друзям. Тепер шукаємо, хто допоможе придбати бетонні блоки, аби почати зводити стіни…

Нині в «Затишній оселі» 14 пожильців, усі жінки. Приїзду журналіста чекали з нетерпінням, адже гості тут — завше подія.

— Незабаром виповниться рік, як я мешкаю в «Затишній оселі». Приїхала з Олександрії, — розповідає 84-річна Тетяна Дерипаско. — Тут знайшла собі подружку — Валентину Василівну, ми з нею виводимо улюблених пісень, яких знаємо багато. Навесні й улітку займаюсь звичною справою — висаджую і доглядаю квіти. Люблю працювати на землі. Мені тут добре, спокійно, персонал чуйний та людяний.

Із вдячністю про працівників будинку каже і 80-річна Валентина Олексієнко. До приїзду гостей бабуся вбралась і навіть взула черевики на підборах. Живе в закладі від дня його відкриття.

— Тут є і лежачі пожильці, то за ними добре доглядають. У персоналу нелегка праця, хотілося б, аби і зарплати у них були більші, бо заслужили, — киває головою жінка.

Згодна зі своєю сусідкою і 84-річна Олена Пінкаленко. Тут для неї всі жінки подружки, стверджує. Разом співають, а трапляється, й поплачуть, коли починають згадувати минуле. Живуть, як удома, — однією родиною, дякують за догляд і допомогу.

— Ми справді почуваємося сім’єю, — каже соціальна працівниця Світлана Бердаліна. — Дуже звикаємо до наших підопічних, бажаємо їм міцного здоров’я і довголіття.

Усі мешканці «Затишної оселі» мають дітей і внуків, однак через різні обставини їхньою родиною став цей заклад. Але зв’язок із рідними важливий для бабусь. Тож Валерія Кривошапка піклується ще й про те, щоб родичі не забували стареньких.

— Буває, бачу, що хтось засумував. Наче все є — увага, догляд, але ж літні люди хочуть ще й спілкування. Тоді пишу або телефоную родичам, аби, хто міг, під’їхав, а решта зателефонували, — висвітлює ще й таку грань тутешнього буття директорка закладу. — Через дорогу від нашого будинку — дитячий садок. І коли ми відкрилися, до нас приходили дітки на свята. Літні люди в такі моменти аж світяться, радіють життю. Та через пандемію ця традиція, на жаль, перервалася. Так хочемо, щоб карантин нарешті закінчився! Якої допомоги потребуємо? Передусім продуктів, звичайно. До речі, маємо групу постійних благодійників, які час од часу складаються коштами по 100-200 гривень і нам перераховують… Волонтери організовують для нас збір харчів, побутової хімії, і небайдужі краяни повсякчас відгукуються.

Поки я спілкувалася з мешканцями «Затишної оселі», завітали з подарунками приватні підприємиці з Кропивницького Ліна Косова і Світлана Масаликіна. Привезли фрукти, крупи, цукор, мед, побутову хімію. Люди правду кажуть: не збідніє рука того, хто дає.