Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Проза

Одне сонце

Владислав ТАРАНЮК

м. Київ.

ПОЧАТОК серпня — то ще середина літа. Все в природі — і птаство, і трава, і квіти — ще тішиться теплом і не згадує, не хоче згадувати про осінь, яка прийде незабаром. Лише колосиста пшениця мусить про це згадувати і пам’ятати, бо її час минув. Сухо шелестять її стебла, які ще недавно були такими соковитими і яскраво зеленими, а тепер достигли до жовтаво-золотого кольору, гостюки порозчепірювались на колосках, і повне, налите, стигле зерно сито визирає в очікуванні женців. Бо настав їх час. Зерну швидка дорога до борошна, а вже потім і до запашного хліба нового врожаю...

Ганс Меезе трохи забарився на лугах. Ще вдосвіта вирушив по сіно. Але доки накосив та наскладав повну підводу — сонце піднеслося вже аж он де. Ганс був добрим господарем, і хотілося взяти паші якнайбільше, тож він накладав та притоптував вилами духмяний шал німецького поля ще та ще. Накопичив добру копицю, так що ледве сам зміг вилізти на- верх. Влаштувався на зеленій горі, як індійський погонич слонів, і так само повільно рушив дорогою через високі та стиглі хліби.

Вгодовані коні звикло тягли своє ярмо. Гарба, навантажена аж по зась, повільно пливла золотим морем пшениці. Тихо, спокій, неначе в раю.

Та ні. Бо на землі літує літо 1942 року.

Згори добре озиралося, як хвилями колоситься стигла пшениця, як рівною жовтою ковдрою вкрита земля. Та що це? Хто витолочив кубло посеред поля? І що за люди сплять у тому кублі?

Здогадатись було неважко. Німецький патріотизм підстьобнув Ганса, він — коней, і звістка про «бандитів» мерщій полетіла до жандармерії.

* * *

Навіть уві сні боліли ноги, а надто хотілося їсти. Та все ж найкращий лікар — сон поглинув Василя так глибоко, що йому ввижалося, як він складає під навісом кулі зжатої пшениці, що вже пахне майбутнім хлібом. Чути веселий дівочий сміх, та раптом він припиняється і найближча дівчина — красуня з товстелезною косою кольору цієї ж стиглої пшениці — щось хоче йому сказати, голосно кричить у розпачі, але не чути ні голосу, ні слів...

— Гальт!

Хлопці отетеріли. Їх, трьох знесилених втікачів, оточили щільним колом фашисти. Жорстокі, злі обличчя. А на них присуд. Зрозуміло. Втікачів з табору військовополонених чекає смерть. Щоб інші не тікали! Має бути порядок! Степан вже стояв. Івана підіймав огрядний фельдфебель, сильно штурхаючи дулом автомата попід ребра. Василь забарився. Один із переслідувачів вхопив його за барки, шарпонув, і тут він їх побачив. Чотки! Вони висіли у Василя на шиї.

* * *

Фрау Елізабет жила на хуторі одна. Чоловіка і сина забрали на війну. Зрозуміло, усі чоловіки повинні боронити фатерлянд від навали тих червоних. Вона поралась сама, встигала все робити по господарству, очікуючи швидкої перемоги. Доки... Доки не загинув на східному фронті її син. Все в ній тоді перевернулось. А життя стало...

— Бідні хлопці, бідні, бідні, — бідкалася вона, спостерігаючи, як їли ці троє хлопців-військовополонених. Вони розповіли, як втекли з табору і прибились до її маєтку. Парубки страшились, що вона їх викаже. І мала б так вчинити. Але не змогла... Вони такого віку, як її син. Молоді, але дуже змарнілі, втомлені. А один, отой Василь, неначе дійсно її синочок, Віллі. Такий схожий і зростом, і чуприною, і навіть лицем. Хіба може так бути? А може, то тільки так здається виболеному материнському серцю?

Коли проводжала втікачів — дала їм хліба на тяжку дорогу, радила, щоби йшли вночі, ховалися в лісі та в полі, стереглися випадкових очей, бо втікачам, коли впіймають, кара страшна.

Хлопці дякували добрій жінці-матері і вже збиралися йти.

— Чекайте-но!

Нахилила Василеву голову і повісила йому на шию чотки.

— Бережи вас Боже!

— Але ж у нас друга віра.

— Синку, сонце у нас одне і Бог у всіх один, — сказала впевнено. — Хай вас Бог боронить!

* * *

— І не розстріляли їх тоді відразу. Видко, німець був богомільний, бо як побачив чотки, то неначе змінився. Хоч і лаялись, і штурхали попід боки, але не розстріляли. А це вже було як подарунок життя. Потім були поневіряння по концтаборах, потім знову втеча. Але того разу врятували Василя і його товаришів чотки, які подарувала їм чужа людина з милосердним серцем, — розповідає Лідія Літніцька, дружина Василя.

Зелені свята на Поділлі теплі, щирі. Люди поминають своїх померлих рідних. Намагаються повернутись на свою малу батьківщину, зустрітися з друзями і земляками. Євген Ковтонюк, родом із села Юрківці Немирівського району Вінницької області, цього року приїхав зі своїм товаришем Славком. Власне, йому і розповідає Лідія Валентинівна цю відому в селі історію. Сидять вони на колодах, що складені біля тину, і слухають.

— Вийшло, що чотки його порятували у війну. І він все життя носив їх із собою. І коли помирав, просив, щоб я їх поклала з ним у труну. Так я і вдіяла.

* * *

Щирість старенької німецької жінки, святість чоток зберегли життя Василеві під час війни і дали змогу дожити до старості. А міг загинути юнаком, і нічого цього не було б. Тож і був вдячний Василь долі, дякував Богові і згадував слова матері німецького солдата:

— Діти, сонце у нас одне.

Про автора

Народився 5 квітня 1955 року в смт Ситківці Немирівського р-ну Вінницької області. З 1987-го працює в кінематографії. Спочатку — в Держкіно України, потім в Головному управлінні кіновідеопрокату Міністерства культури України.

З 1994 року — директор однієї з перших в Україні незалежних кіностудій «Рось», відомої своїми художніми фільмами: «Козаки йдуть», режисер С. Омельчук (Приз глядацьких симпатій), «Вишневі ночі», режисер А. Микульський (Гран-прі Міжнародного акторського фестивалю «Стожари»), «Танго смерті», режисер О. Муратов (за твором М. Хвильового «Санаторійна зона») тощо.

Член Національної спілки кінематографістів з 2002 року. Сценарист, режисер. Автор понад 20 документальних, науково-популярних та дитячих фільмів-казочок («Злато скіфів», «Патріархи культури» та ін.).

У «Сільських вістях» друкується вперше.