Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Із нової книги

Осіннє танго

Дорогі друзі! Так багато болю за нас, українців, змушених поневірятися по чужих світах, аби прогодуватися самим і родині, власне, ніби у кожного своє. Але насправді — це наша спільна трагедія, наше спільне приниження і тридцятилітній злочин усіх, хто верховодив нашою країною увесь цей час.

Іще. Згадка про Сталінград і Москву може стати для вас негативним подразником, але моя героїня приїхала на заробітки до Німеччини в середині 2000-х і зі світоглядом людини, у якої обидва діди загинули на фронтах Другої світової війни…

Валентина МАСТЄРОВА

Автор.

_{Уривок з роману}

Дорогі друзі! Так багато болю за нас, українців, змушених поневірятися по чужих світах, аби прогодуватися самим і родині, власне, ніби у кожного своє. Але насправді — це наша спільна трагедія, наше спільне приниження і тридцятилітній злочин усіх, хто верховодив нашою країною увесь цей час.

Іще. Згадка про Сталінград і Москву може стати для вас негативним подразником, але моя героїня приїхала на заробітки до Німеччини в середині 2000-х і зі світоглядом людини, у якої обидва діди загинули на фронтах Другої світової війни…

Валентина МАСТЄРОВА

Автор.

Хільди не було й тоді, коли Ксеня не лише розібрала куплене, а й сходила у свою кімнату, переодяглася, взяла «реманент», як жартома називала пилосос, швабру й відро, щоб почати прибирати. Хоча сьогодні пилосос не годився, бо прибирання потрібно було починати з туалету й душової для челяді.

Ще під дверима почула сморід. Зайшла й остовпіла: прямо на підлозі перед унітазом була нагиджена купа. Хотіла вибігти, покликати німкеню, але тільки вийшла й зачинила за собою двері. І розуміла, що розмова пана Гюнтера з Хільдою для неї добром не закінчиться, але щоб отак… Підібрала й час, коли прийшов садівник, мовляв, розбирайся, якщо не гидко. Ксені було гидко. І так гидко, що занудило, але знала — іншого виходу немає, як мовчки усе прибрати.

І добре, що в будинку нікого. Ніхто не бачив, як плакала українка від приниження, якого за все життя не зазнавала. Як дорікала батьку й матері, навіть діду Якову, що загинув і не добив фашистів отут, у їхньому лігві. Як тужила за домівкою, нехай і без хліба, без світла, без нічого, лише б над нею ніхто не знущався, а над головою було своє небо, свій дах, своя земля під ногами. І вперше до болю хотілося, щоб хтось обізвався до неї рідною мовою.

Не почула не тільки, як повернулася Хільда, а і як приїхав пан Гюнтер. Наплакана, вкотре гортала казки Андерсена й роздивлялася змалечку знайомі малюнки, хоча й намальовані у цій книзі іншим художником, а потім почала перечитувати тексти, за якими швидше вивчала чужу мову.

Коли до неї постукали, аж здригнулася від несподіванки. Не поспішала відповісти, бо не знала, як поведеться з тією, що стояла по той бік дверей. Боялася, що не стримається, вдарить, зробить із неї місиво, схоже на ту купу, що сьогодні довелося прибирати. На якусь мить заплющила очі, щоб вгамувати у собі те, що зараз могло вибухнути, ніби важка протитанкова граната. Вдихнула й видихнула, ще і ще. Не заспокоїлась, лише поглянула на тумбочку, де вряд стояли фотографії батька, матері, діда… І думка болючим докором колупнула душу — це ж не лише її саму скривдило це німецьке опудало, а і їх. І весь світ Ксені — все, що вона любила. Дивилася на рідні обличчя й відчувала, як ненависть переходить у затятість, у якесь дивне відчуття. Ніби Ксеня звільняється від страху. І не просто від страху чужини й беззахисності, а немов народжується заново у самій собі, розлючена й досі, але вже з іншим відчуттям власної гідності.

Не дочекавшись запрошення, Хільда сама зайшла до кімнати, побачила бліде обличчя Ксені й не стримала посмішки.

— Знову щось трапилося? — запитала єхидно. — Невже хтось помер, що ти цілими днями плачеш?

Ксеня не відповіла, мовчки підвелася, поволі поклала на тумбочку книгу, а потім підійшла до Хільди так близько, що німкеня позадкувала до дверей:

— Помер. В людині людина померла, а може, й не народжувалася. Чи, може, й народжувалася, тільки від бухенвальд­ського ката, чи гестапівця, або й, — у розгублених очах німкені побачила страх, — гестапівки. Кого, Хільдо? Мовчиш? То й мовчи, поки я добра. — Відчула, що вже не володіє собою, замовкла, а потім глибоко видихнула: — І запам’ятай, катюго, — ти насрала не мені оту купу — ти насрала собі.

Несподівано для німкені Ксеня заговорила німецькою мовою, дарма що з акцентом. Ще й заговорила про те, про що давно заборонено говорити. А як вона ображає, як вона сміє! Хільда задихнулася від люті, замахнулася вдарити, але Ксеня перехопила руку і стиснула так, що німкеня заойкала й зігнулася в три погибелі. І вперше Хільда побачила перед собою не розгублену й покірну служницю, а суміш якогось пекла в жіночому єстві. Бо все в Ксені кипіло в цю мить і виривалося на волю: і біль, і гнів, і відчай людини, що вже хитнулася над прірвою і їй байдуже — упаде чи втримається.

Хільда й сама була розлючена, немов тигриця. Але ця… Тільки й того, що не зламала руку. Німкеня важко дихала, мов задихалася від того, що її зненависть не вийшла назовні, а бухкала у скронях і застилала очі.

— Тебе пан Гюнтер запрошує, і з чеками, — видихнула ще й пошепки, мов прошипіла, й швидко вихопилася за двері — боялася, що знову не стримається. А тоді вже не оминути гніву пана Гюнтера. Он же чомусь захотілося мати у своєму домі дикунку. І тепер захищає. Треба йому все розповісти. Нехай знає. Але злякалася, коли подумала, що українка також може розповісти господарю, бо тій таки є про що. Ось тоді все. Не розповість, заспокоїла сама себе. Вона не така. Такі не жаліються. Такі беруть іншим. Дарма що пан Гюнтер уже немолодий, а й він, напевне, не сліпий. Хільда чула про красу українок, але ніколи не бачила їх отак. І не знала — красива ця українка чи ні, але ж іще молода, коли порівняти з нею. Й знову Хільді стало не по собі, й вона уже трохи пожалкувала, що вчинила так нерозважливо. Зайшла у свою кімнату, потерла руку, яка почервоніла там, де вхопила Ксеня, потім глянула на себе у дзеркало, посміхнулася — дзеркало посміхалося до неї усіма емоціями розлюченої самки, яка глибоко усвідомлювала, що програЄ вирішальну для себе битву. І прогрАє, коли нічого не робити.

Почула, як хтось неквапно спускався сходами із другого поверху. Прислухалася: кроки наближалися до кухні. Уже пізнавала ходу господаря й Хільди, але ця хода була незнайомою. Напевно, син господаря чи хтось із його родини. У дверях і справді став чоловік, трохи схожий на того, чия фотографія була в одній із кімнат, але з брезклим і таким постарілим обличчям, що Ксені він здався ледь не ровесником пана Гюнтера.

Привітно усміхнулася і першою привіталася, але у відповідь почула:

— Налий мені склянку води. Та з холодильника. Ну, швидше ворушися!

Ксеня кинулася до шафи з посудом, а потім до холодильника. Налила води й поставила на стіл перед чоловіком.

Незнайомець узяв склянку, але замість «дякую» вона почула невиразне бурмотіння і все ж розібрала: «російська блядь».

Спочатку розгубилася й не знала, як реагувати. А потім відвернулася й заходилася мити посуд, аби не нарватися ще на образу. Й аж зіщулилася, коли чоловіча рука із силою стисла її за плече:

— Ти чого, свиня, до мене повертаєшся спиною?

Від перегару, яким чоловік дихнув їй в обличчя, аж занудило. Але Ксеня лише мовчки відхилилася й спробувала скинути з плеча руку. Та незнайомець тримав, немов залізними лещатами.

— Що вам треба? — запитала якомога спокійніше.

— Щоб тебе до вечора тут не було. Зрозуміла? — в очах невивітрений хміль, а в голосі неприховані зневага і погроза.

— Не зрозуміла, — Ксеня із силою скинула із плеча велику, схожу на ведмежу лапу, волохату руку й ще раз із притиском повторила: — Я не зрозуміла. І не торкайтеся мене. Бо закричу.

Чоловік відступив, але не вийшов з кухні. Його посоловілі очі уп’ялися у Ксеню, й він кілька разів прицмокнув язиком:

— Молодець батько. Я б і сам… Але даремно стараєшся. Тут усе моє. А батько не такий дурний, як ти думаєш. Краще забирайся звідси, бо матимеш багато неприємностей, коли приїду наступного разу. Тепер ти мене зрозуміла?

Несподівано для німця Ксеня сумно посміхнулася й промовила рідною мовою: «Дурний піп, дурна його й молитва».

— Що?! — аж скрикнув різдвяний гість. — Ти смієш мені отут белькотати на своїй свинячій мові!

— Де ж ви беретеся, отакі ненависники? — Ксеня згадала, що син пана Гюнтера працює у посольстві, й заговорила англійською. — Хто виховує вас?.. Не інакше як придуркувата Хільда, — взяла найбільшу брудну тарілку й ступила до німця. Той позадкував, вирячивши на Ксеню перелякані й враз протверезілі очі.

— Що? Чого ти дивишся на мене, як Ленін на буржуазію? Протверезів, то йди й не псуй батькові свято, бо я оцією тарілкою зіпсую твою погану пику, — піднесла ледь не до самого обличчя тарілку. — Чи ти й англійської не розумієш?

Німець різко повернувся, щоб іти, але передумав. Стояв до Ксені спиною, важко дихав і не йшов, немов перевіряв її нерви. Потім процідив крізь зуби:

— Ти про все пожалкуєш.

— Нічого, — кинула Ксеня йому навздогін, — ми й не таких бачили. І вас бачили… — не втрималася, щоб не дошкулити, — під Сталінградом і Москвою.

с. Красилівка

Чернігівської області.