«Правила, про які світ домовився десятки років тому, більше не працюють»

Михайло ГУБАШ.

Минулого четверга ситуація на Cході України суттєво погіршилась. Якщо раніше, у період від початку року, кількість обстрілів противника не перевищувала десяти, то 17 лютого бойовики здійснили аж 60 вогневих атак.

ПІД ВОРОЖИМ вогнем опинилися три десятки населених пунктів. Причому гатили переважно із заборонених мінськими угодами артилерії, мінометів, танків. Наступного дня кількість обстрілів зросла до 66, в суботу, 19 лютого, — аж до 136, в неділю їх було 80. Внаслідок бойових дій загинули двоє військовослужбовців ЗСУ, ще восьмеро дістали поранень.

Все це відбувалося на тлі поширення російськими ЗМІ інформації про нібито підготовку Збройних сил України до наступу на окуповані території. Крім того, спершу в ОРДО, а затим і в ОРЛО було оголошено про евакуацію мирних жителів — жінок, дітей та пенсіонерів — до Ростовської області. Водночас чоловікам від 18 до 60 років полишати окуповану територію заборонили. Натомість, оголосивши мобілізацію, «запросили» їх ставати до лав «народної міліції» і зі зброєю в руках захистити «свої сім’ї, жінок, дітей, батьків».

Словом, ескалація істерії розкручувалася на повну.

Водночас Джо Байден знов укотре заявив, що Росія нападе на Україну найближчими днями. Американська розвідка, запевнив, це підтверджує. І саме тому не рекомендував Президенту України Володимирові Зеленському приїздити до Мюнхена на безпекову конференцію, мовляв, у такий тривожний час ти маєш бути вдома.

Та цього разу Зеленський його поради недослухавсь і в суботу, 19 лютого, виїхав до Німеччини. Там він виступив із промовою. Ось її текст із деякими скороченнями. Вона варта того, аби бути надрукованою.

«Пані та панове!

Два дні тому я був на Донбасі, на лінії розмежування. Юридично — між Україною й тимчасово окупованими територіями. Фактично — розмежування між миром та війною. Де з одного боку — дитячий садочок, а з іншого — снаряд, що влучив у нього. З одного боку — школа, з іншого — снаряд, що прилітає на шкільний двір.

А поруч — 30 дітей. Які йдуть… ні, не в НАТО, а на уроки, до школи. У когось — фізика. Знаючи її елементарні закони, навіть діти розуміють, наскільки безглуздо звучать заяви про те, що ці обстріли ведуться з боку України.

У когось — математика. Діти без калькулятора можуть порахувати різницю між кількістю обстрілів у ці три дні та згадками про Україну в цьогорічному Munich Security Report.

А в когось — історія. І коли на шкільному подвір’ї з’являється воронка від бомби, у дітей з’являється питання: невже світ забув свої помилки ХХ століття?

Архітектура світової безпеки крихка, потребує оновлення. Правила, про які світ домовився десятки років тому, більше не працюють. Не встигають за новими загрозами. Не дієві для їх подолання. 15 років тому саме тут Росія заявила про намір кинути виклик глобальній безпеці. Чим відповів світ? Умиротворенням. Результат? Щонайменше — анексія Криму та агресія проти моєї держави.

ООН, яка має захищати мир і світову безпеку, не може захистити себе. Коли порушується її Статут. Коли один із членів Радбезу ООН анексує територію однієї із засновниць ООН. А Кримську платформу — формат, мета якого — деокупація Криму мирним шляхом і захист прав кримчан, сама ООН ігнорує.

Три роки тому саме тут Ангела Меркель сказала: «Хто підбере уламки світового порядку? Тільки всі ми разом». Аудиторія аплодувала стоячи. Та, на жаль, колективні овації не переросли в колективні дії. І зараз, коли світ говорить про загрозу великої війни, постає питання: а чи лишилося що підбирати? Маючи давні уроки Першої і Другої світових воєн, а не власний досвід можливої, не дай Боже, третьої.

Ми будемо захищати свою землю, маючи підтримку партнерів чи не маючи. Надають нам сотні одиниць сучасної зброї чи п’ять тисяч шоломів. Ми цінуємо будь-яку допомогу, але всі мають розуміти — це не благодійні внески, про які Україна має просити чи нагадувати.

Не благородні жести, за які Україна має низько вклонятися. Це ваш внесок у безпеку Європи та світу. Де Україна вісім років є надійним щитом. І вісім років стримує одну з найбільших армій світу. Яка стоїть уздовж нашого кордону, а не кордонів країн ЄС.

І «Гради» летіли в Маріуполь, а не у європейські міста. І після боїв у майже пів року зруйновано аеропорт у нас, у Донецьку, а не у Франкфурті. І гаряче завжди в Авдіївській промці — там було гаряче в останні дні, а не на Монмартрі. І жодна країна Європи не знає, що таке військові поховання щодня в усіх регіонах. А жоден європейський лідер — що таке регулярні зустрічі з родинами загиблих.

Хай там як, ми будемо захищати свою прекрасну землю — стоїть у нас на кордоні 50 тисяч, 150 чи один мільйон солдатів будь-якої армії. Щоб дійсно допомогти Україні, не потрібно казати, скільки їх — військових, техніки. Потрібно сказати, а скільки нас.

Щоб дійсно допомогти Україні, не треба постійно говорити тільки про дати ймовірного вторг­нення. Ми будемо захищати свою землю і 16 лютого, і 1 березня, і 31 грудня. Нам набагато більше потрібні інші дати. І всі чудово розуміють, які.

Завтра в Україні — День Героїв Небесної сотні. Вісім років тому українці зробили свій вибір, багато хто віддав за цей вибір життя. Невже через вісім років після цього Україна має постійно закликати до визнання європейської перспективи? Це стосується й НАТО. Нам кажуть — двері відкриті. Але поки що стороннім вхід заборонено. Якщо не всі члени Альянсу хочуть нас бачити або всі члени Альянсу не хочуть нас бачити — скажіть чесно. Відкриті двері — це добре, але нам потрібні відкриті відповіді, а не роками незакриті питання.

Україна послідовно виконує Нормандські домовленості й Мінські. Їхній фундамент — беззаперечне визнання територіальної цілісності й незалежності нашої держави. Ми прагнемо дипломатичного врегулювання збройного конфлікту.

То що ж насправді відбувається в мирному процесі? Два роки тому з президентами Франції, Російської Федерації, канцлером Німеччини ми домовилися про повномасштабне припинення вогню. І Україна ретельно дотримується цих домовленостей. Ми максимально стримані на тлі постійних провокацій. Ми постійно вносимо пропозиції в межах «Нормандської четвірки» й Тристоронньої контактної групи. І що ми бачимо? Снаряди й кулі з того боку. Гинуть і зазнають поранень наші бійці та мирні громадяни, руйнується цивільна інфраструктура.

Ми готові шукати ключ до закінчення війни в усіх можливих форматах і майданчиках: Париж, Берлін, Мінськ, Стамбул, Женева, Брюссель, Нью-Йорк, Пекін — мені не важливо, у якій точці світу домовлятися про мир в Україні.

Не важливо, з участю чотирьох країн, семи чи ста, головне, щоб серед них були Україна та Росія. Що дійсно важливо — це розуміння, що мир потрібен не лише нам: мир в Україні потрібен світу. Мир і відновлення цілісності у міжнародно визнаних кордонах. І тільки так. І, сподіваюся, ніхто не думає про Україну як про зручний і вічний буфер між Заходом і РФ. Цього не буде ніколи. Цього ніхто не допустить.

За відмову від третього у світі ядерного потенціалу Україна отримала гарантії безпеки. Тієї зброї в нас немає. Безпеки у нас немає також. Немає й частини території нашої держави, що за площею більша, ніж Швейцарія, Нідерланди чи Бельгія. А головне — немає мільйонів наших громадян України. Усього цього немає.

А отже — дещо є. Це право — право вимагати перейти від політики умиротворення до забезпечення гарантій безпеки та миру.

З 2014 року Україна тричі намагалася скликати консультації держав — гарантів Будапештського меморандуму. Тричі — безуспішно. Сьогодні Україна зробить це вчетверте. Я як Президент — уперше. Але і Україна, і я робимо це востаннє. Я ініціюю проведення консультацій у межах Будапештського меморандуму. Скликати їх доручено міністру закордонних справ. Якщо вони знову не відбудуться або за їх результатами не буде гарантій безпеки для нашої держави, Україна матиме повне право вважати, що Будапештський меморандум не працює і всі пакетні рішення 1994 року поставлені під сумнів.

Також я пропоную в найближчі тижні скликати саміт держав — постійних членів Радбезу ООН з участю України, Німеччини та Туреччини із метою розв’язання безпекових викликів у Європі. І напрацювання нових, дієвих безпекових гарантій для України. Гарантій сьогодні, поки ми не є членом оборонного Альянсу. І фактично перебуваємо в сірій зоні — у безпековому вакуумі.

Що ще ми можемо зробити зараз? Продовжити дієво підтримувати Україну, її обороно­здатність. Надання Україні чіткої європейської перспективи, наявних для країн-кандидатів інструментів підтримки, чітких і осяжних часових меж вступу в Альянс.

Підтримати трансформації в нашій країні. Створити для України Фонд стійкості та відновлення, програму ленд-лізу, постачання новітніх озброєнь, техніки, обладнання для нашої армії — армії, яка захищає всю Європу.

Виробити ефективний пакет превентивних санкцій для стримування агресії. Гарантувати енергетичну безпеку України, забезпечити її інтеграцію в енергетичний ринок ЄС, коли Nord Stream 2 використовується як зброя.

Всі ці питання потребують відповідей.

І поки замість них — тиша. І поки буде тиша — тиші не буде на сході нашої держави. Тобто — у Європі. Тобто — в цілому світі. Сподіваюся, це вже нарешті розуміє весь світ, розуміє Європа».

Зрозуміло, що деякі гучні заяви Президента України не всім на Заході можуть сподобатись. А от українцям вони припали до душі. Навіть представникам опозиції. Промову Президента України похвалили навіть ті політики і журналісти, які зазвичай ставляться до Зеленського критично. Зокрема, нардеп від «Європейської солідарності» Володимир В’ятрович зазначив: «Виступ президента був добрий». Його колега по фракції Ірина Геращенко додала: «Виступ Зеленського на Мюнхенській безпековій конференції правильний за акцентами і змістом».

Ще одним позитивом для України є те, що хоча вона й досі у цій великій грі нагадує пішака, проте вже не того, яким жертвують задля поліпшення загальної ситуації або з тактичних міркувань, а того пішака, який уперто просувається по полю суперника з метою дійти до кінця й перетворитися на могутнього ферзя. Чи дійдемо?