Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Образок

Ножиці

Жанна ЮЗВА.

смт Підволочиськ

Тернопільської області.

ВІДКОЛИ Орися оженила сина — душа її наче терном густим поросла. Недалеко оженила. На сусіднє село. Людські діти — сини, дочки — по закордонах розкидані долею-терном. Майже не звідуються до рідних домів. А тут — біля неї...

Та час нестримно підраховує: приїде — не приїде. Приїде — не приїде. Чергуються думки на мокрій подушці.

Дяка Богу, онучата народились. Хай доля теплом їх завжди зігріва...

Лиш стежка від сина-фермера до неї щорік вужчою стає. Ширшають гектари його поля. Сміється син у телефоні.

— Мамо! Землю не любити — у злиднях жити!

Розуміла його. Вона мати. Та все-таки... Господи, пошли Різдво — радість хоч кілька разів на рік! Тоді на Святвечір з’їжджаються всі до неї: син, невістка, дівчатка-онучатка. І солодким стає терен у її долі... Хоча ще замолоду був гірким-прегірким. Чоловік гульнув... Гулькнув за чужою спідницею-молодицею.

Сама сина ростила. Сама любила. Сама вчила.

Від спогадів серце раною стало. Чомусь нині зранилось найбільше. Що б таке синові сказати, аби переконати провідати?

Набрала номер у телефоні. Ледве прогугнявила:

— Сину, приїдь. Щось ножиці притупились…

— Ножиці? Гаразд, приїду.

Відтерпло на серці.

Невдовзі скреготнули під вікном гальма чужої машини. Вийшов незнайомець. Тицьнув у руки Орисі пакунок:

— Син передав.

Розгорнула. Ножиці! Новісінькі... Взяла до рук і наче перетяла ними густий терен своєї душі.

А ввечері телефонував син.

Застиг телефон у руці матері.