Зенітка

Розплата

_{Гумореска}

Володимир КОЛОДІЙ.

с. Вільховатка
 Чутівського району

Полтавської області.

Село полтавське — рідкісне село... Гумору в нього повні комори й повні криниці: лише бери й черпай. І воно не тільки до праці схильне, а й до ранкових зірок собі погуляти любить. І на хрестинах, а про весілля й не кажи...

Трапилось так, що після одного доброго й довгого застілля два ровесники, до того ж ще й куми, ніяк не могли розійтися по домівках. Назар гордовито зізнався:

— Петре, кумцю дорогий, я вирішив на осінь їхати на заробітки.

— Та ти ж тільки повернувся...

— Дочка Мартуся ощасливила нашу сім’ю: заміж збирається за однокурсника. А потім обоє в нас учителюватимуть, то мушу цього року вже вдруге розжитися на гроші й немалі на весілля — у садах Польщі. Знаєш, як щедро цієї осені вродили груші й яблуні? Махну ще раз туди...

— Брате Назаре, треба то треба. Не покривлю душею, заперечувати не смію, — кум Петро взявся за черговий гранчак. — Пам’ятаєш, як ми з тобою колись козакували? І були ми на це досить розумніші: своїх «дружин-куріпок» із рук та очей не випускали. Буду перед тобою чесним, мені й твоя Олена дуже подобалася. Загравала вона до мене очима й брівками, тішила й медовою усмішкою. Але одного разу до моєї сонячної щоки притулилася Соня, тепер Софійка моя, й приспала мій парубоцький вік... І світ замкнула на ключ сімейний наш!

Назар і собі перехилив чарчину:

— Соня твоя й мені колись подобалася. Якось вона серед наших сільських дівчат була найбойовитішою, найгарнішою, а ще й співучою. А про її доброту й не кажу: контрольні в школі не раз давала передирати. Відмінниця! Але про це годі! Зараз не про це мова. Я тобі уже вдруге торочу, що наступного тижня їду на заробітки. Отож, Петре, прошу тебе зазирати в мій двір.

— Назаре, у мене що, свого дому немає?

— Моїй дружині будеш допомагати по господарству. Вона у мене слабенька, то щоб важкого не тягала... І щоб нікуди не вешталася. Гостинця привезу, обіцяю, друже. А я свого слова вмію триматись...

Ще по чарці, і так чоловіки домовилися про таку взаємну виручку. На цьому й розійшлися по домівках.

Минуло три місяці. Осінь над селом задиміла багаттями, скинула з дерев у саду останні яблука. А тут і Назар повернувся з польських заробітків. Сходить з автобуса й раптом бачить, що кум Петро вишиває на його мотоциклі біля сільського маркету. Він зупинив його й каже:

— Нічого не розумію, Петре?

А кум наче чекав його запитання і мав на нього давно заготовлену відповідь:

— Я все робив... Як ти мені наказував. Перший, другий, третій місяць залюбки ходив до твоєї дружини. Справно їй допомагав по господарству. А минулої суботи твоя Олена поляну накрила, і ми так гарно й довгенько з нею посиділи, відпочили від щоденних праведних трудів. Чарчину випив, другу, третю... Гаряче стало, я піджачок зняв. І раптом твоя Олена роздягається, кидається на мене і каже: «Бери все, що хочеш!». От я й узяв твій мотоцикл!

— Якщо так, і він тепер твій законний, то хоч мене із закордонними клунками підкинь до моєї рідної хати.

— О ні, куме! Олена у мене забере мотоцикл...