|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
Версія для друку На головну
Чи не заблукали, шукаючи господаря? Микола НЕЧИПОРЕНКО. Дніпропетровська область. Дніпропетровщина здавна пишалася своїми здобутками. Ще б пак! Край лицарів вогненної професії — металургів. Край полум’яних плавок чавуну і сталі. А Криворізький басейн був ще й місцем видобутку залізної руди: тут діставали з надр половину з усієї наявної в колишньому союзі. В середині минулого століття на Дніпропетровщині запрацювало 10 вугільних шахт Західного Донбасу, що теж додало регіону слави. Та й це ще не все: знамените КБ «Південне» та Південний машзавод зробили область космічною столицею України. ПРОТЕ НАЙВИЩИМИ радянськими нагородами — двома орденами Леніна — вшанували Дніпропетровщину все ж за його величність хліб. На трохи більш ніж двох мільйонах гектарів орної землі тут щороку вирощували від 3,2 до 3,5 мільйона тонн ранніх зернових, мільйон тонн кукурудзи та 350 тисяч тонн соняшнику. Аби одержувати з року в рік по 250 тисяч тонн м’яса та мільйон 200 тисяч тонн молока, запасали по 14 мільйонів тонн соковитих кормів. Збирали за сезон понад 400 тисяч тонн різних овочів. До цього варто додати ще 40 тисяч тонн живої риби, мільярд штук яєць, 100 тисяч тонн фруктів, 12 тисяч тонн меду. За високі врожаї пшениці, вирощені в роки радянських п’ятирічок, 67 сільських трудівників були удостоєні звання Героя соціалістичної праці. Снагою, уміннями та стараннями тисяч людей села множилося виробництво сільськогосподарської продукції. Їх величали передовиками та ударниками праці, гвардійцями соціалістичного змагання, героями п’ятирічок... Та не в тім нині річ. Мова про кілька поколінь українського сільського люду, котрі не шкодували свого життя заради високих урожаїв, достатку в країні. Це не пустопорожні слова. Згадаймо ланки і загони механізаторів-кукурудзівників, що обходилися без затрат ручної праці. За свідченнями медиків, жодний механізатор, якому доводилося вносити гербіциди, не був довгожителем — шкідливою і небезпечною була та робота! Українське село виробляло та переробляло всіляку продукцію до столу країни. Чого не скажеш про сьогоденну орієнтацію суто на вигідні чи менш обтяжливі й бажано менш затратніші культури. Раніше ніколи не сіяли соняшнику по соняшнику, а тепер, на жаль, це звична практика. Коли у нас заходилися гучно реформувати аграрний сектор економіки, здійснювати земельний переділ, то у зв’язку з цим заговорили і про те, що українському селу над усе необхідні ефективні господарі, яких нібито до цих пір тут не було. До сліз принизливо і кривдно було таке чути селянам. Одним махом усіх вітчизняних трударів-землеробів записали у лави другорядних, меншовартісних нездар. Натомість пообіцяли: ось прийде «справжній» господар — чи то інвестор із повним мішком грошви, чи латифундист, власник тисяч і мільйонів гектарів угідь, тоді село розквітне й заживе. Брехнею виявилася ця байка насправді. А найгірше і найтрагічніше те, що олігархізація аграрного виробництва не припиняється, а навпаки — прискорено набирає обертів. Більше того, нові господарі приховано і підступно намагаються згорнути фермерський рух і всілякий інший приватний сільський та аграрний бізнес на рівні одноосібних і селянських господарств, виробничих кооперативів. Як результат, у селах меншає худоби та птиці, натомість більшає спорожнілих розвалених хат із зарослими дворами. Вочевидь, і багатообіцяюча децентралізація з її новоутвореними ОТГ задумана з метою, щоб не грані між містами і селами стирати, а якомога більше сільських населених пунктів з української землі. Приїжджаєш у те чи інше здавна відоме і славне село, а там уже ні школи, ні пошти, ні клубу, ні медпункту… Нерідко можна натрапити й на такі, від яких лишилися самі покинуті, обвалені, у реп’яхах обеліски полеглим у Другу світову воїнам. Тільки вони й зосталися навіки у своїх селах. Та ще діди й прадіди на кладовищах. Придніпровські степи знелюднюються, родять лише пшеницю, ріпак та, ясна річ, соняшник. Можливо, хтось гадає, що постійне рейдерство угідь на користь завзятих і нахабних земельних магнатів місцевого значення відбирає землі виключно у фермерів, але це не зовсім так. Землі оптом і вроздріб насамперед відбирають і у приватних власників земельних паїв, які виявилися непотрібними новоявленим «феодалам». Усе це коїться тому, що у пошуках ефективних господарів землі фальшиві реформатори навмисне завели українських селян на манівці. Та справжніх господарників шукати не треба. Вони завжди були і, тримаючись з останніх сил, ще залишаються у своїх селах. Нема сумніву, що тільки селянський люд спроможний перетворити нашу Україну на багатий квітучий край. Ще не пізно схаменутися. Досить покірно брести. Версія для друку На головну |
Підписано Меморандум щодо відновлення наших містЧитатиЧергова аграрна революція. Знову «меліоративна»ЧитатиЗ Криму дременула окупаційна владаЧитати«Хлібний насос» качає на повнуЧитатиАтомники запланували нові блокиЧитатиКомерційний газ душить цукрову галузьЧитатиХто найбільше допомагаєЧитатиАхметов готовий фінансувати відбудову МаріуполяЧитати |