Наша пошта

Рядки з мережі

_• «НУ, я вам скажу, ви нічєго нє сдєлаєтє, рускіє вас унічтожат». «Іще як «сдєлаєм». Заженемо на болота, і сліду не залишиться», — на цьому таксист замовк, але я вважаю, що перемогла у суперечці. Просто моя думка вагоміша за його: він не знав маршруту у власному місті, і я йому підказувала, куди їхати. І навігатора у дядька не було. А загалом не вперше наражаюся на неприкритий страх росії. Не раз чула в розмові, що «одін ракетний залп, і Грузіі нє будєт». Тим цінніше те, що нині робить Україна. Ми руйнуємо усталений для багатьох світовий порядок, який здавався вічним».

_• «Вам шо іменно: кофе, чи шо? Замовляйте!» — суворо наказує працівниця кав’ярні. Запоріжжя, ти все ближчаєш до природної України! Як тебе не любити?»

_• «Листуюся через поштову платформу з усім світом. Японія, США, Австралія, Німеччина, Австрія, Фінляндія, Польща, Данія — усі без винятку бажають перемоги Україні, всі моляться, допомагають. Малюють на листівках наш прапор, пишуть «Слава Україні!». Це так щемливо. Прості пересічні люди. Бо це чорно-біла історія. І Світло переможе».

_• «Мені вчора одна «баба Ванга» сказала, що війна закінчиться в жовтні. Цілий день ходжу, всміхаюсь і міркую, які речі заберу із собою додому, а які віддам у «Червоний Хрест». А ще думаю, що саме робитиму відразу, як приїду до домівки. Чомусь мені здається, що ляжу на наше з чоловіком стареньке ліжко і буду дві доби ревіти...»

_• «От як зараз пам’ятаю. 15 листопада 1982-го, в день похорону Брежнєва, сидимо з приятелем у дворі (навчання у школі з такого випадку скасували). І, як два маститих політологи, розмірковуємо: «Це ж тепер, мабуть, ядерна війна розпочнеться...»

_• «Мій товариш працює в обласному газовому господарстві, тому часто буває на виїздах із бригадою. Недалеко від центру Баришівки проводять черговий обхід ділянки. Вибігають діти років по 7-10 із ружбайками (дерев’яні палиці), питають пароль. Чоловіки підіграли, пожартували і ну нишпорити по кишенях, в кого які гроші, щоб же хлопцям на цукерки. Ті з вдячністю позабирали і відразу побігли в магазин, який поруч. А товариш мій слідом пішов, бо спека, води хочеться. Йде, з дітей усміхається, кумедні вони. Своє дитинство згадав і як за отакі ж гроші, що «з неба впали», також бігали з товаришами в магазин по цукерки. Зайшов до приміщення і закляк. Діти все з кишень вивертають і скидають у банку, яка стоїть на прилавку. Банка «На потреби ЗСУ». Кожен свої гривні рахує і записує в зошит, хто скільки кинув. Цікавіше їм так. За місяць діти назбирали трохи більше шести тисяч гривень, розповіла продавщиця. Ми переможемо, ми всі це знаємо, навіть наші діти! Нам інакше не можна, а в орди нема шансів загнати нас у ярмо і відібрати землю наших дітей!».