Наша пошта

Рядки з мережі

Читала і занотовувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

«У НАШОМУ будинку відкрився новий салон для заняття йогою. Це не означає, що я туди ось так прямо піду, але приємно знати, що можливість є. На парковці всі місця зайняті у два ряди. Дітей на майданчику повно. Садочок знову водить малюків на прогулянку. Деякі вікна досі заклеєні, але з-під скотчу виглядають цілком живі й доглянуті вазони. Голова ще досі пам’ятає гуркіт вибухів, але з дня на день відлуння все далі».

* * *

«У черзі до гуманітарного центру — балачки. Запорізький район: ми зі столиці допомоги не маємо, добре, що хоч тут нас підтримали. Оріхівський район: нас уже розбомбили... Гуляйполе: та що там, вашої хати стоїть половина, ще не добомбили, значить. Оріхів: картоплю зібрали вже? Гуляйполе: ми не садили. Зате помідори ого-го! Якби ви бачили, як я їх збирала: згори бахкає, а я грудьми лягаю на землю. Оріхів: помідори прикриваєте? І сміються обидві».

* * *

«Від щирого серця, дорогі воїни ЗСУ, прийміть подяку від Вікусі Кравчук, учениці 3-А класу, що я змогла піти до школи в Україні! За те, що ви спинили ворога і виганяєте окупантів, цих «рогатих чортів», з української землі. Дякую Богу за кожного з вас! Слава ЗСУ! Разом до Перемоги!»

* * *

«Зранку варила борщ. І згадала, як бабуся найстигліші помідори терла просто у каструлю крізь сито. Помідори одна з доньок, моїх гарнюніх тіток, несла для неї відразу з городу. Борщ варила ціла родина. Всі гарячим їли: онуки, батьки, діди. Сонце, спека, кабиця, каструля, бабуся в хустці, помідори, що стікають соком у гаряче вариво... Моя Миколаївщина духмяна спогадами».

* * *

«Довго мовчала, але тепер цікаво, чи дійшло до росіян, що їхні діди справді воювали, але в лавах нквс. Тобто крім як розстрілювати беззбройних, грабувати та катувати, більше нічого не вміли і нащадкам по генах нічого доброго не передали. В окопах тих вертухаїв не було, бо там страшно. Скільки у Другу світову було українських фронтів? А тепер, бачте, без українців вони б перемогли… Ще й нащадки енкавеесників по брехливих підручниках навчались».

* * *

«Допомагаючи ближнім, ми не повинні чекати чогось натомість. У безкорисливому милосерді таїться дивовижна свобода, коли ти не страждаєш внутрішньо: «Та коли ж мені віддячать?», — а радієш, допомагаючи іншим, і в цій самовіддачі набуваєш простору серця, внутрішнього джерела чистих і світлих почуттів».

* * *

«Я хочу пишатися країною, армією і командирами, бо такою нереальною, занадто високою ціною дається все. І ми не маємо права терпіти ідіотів, бо тоді все було дарма».

* * *

«Зателефонував товаришеві-бізнесмену, який має російські корені, та він — Українець, а його син боронить Україну! Каже, перервав спілкування з родичами-рашистами, не хоче їхньої брехні, в нього є Україна! І розповів — його товариш був у боях, ледь вибрався з обстрілів, майже з полону, перебував у шоковому стані. Просто йшов до наших військ як міг... Чоловіка комісували, однак він для себе вирішив, що повернеться знову у стрій, захищатиме Україну від корупції і зайд. Це дуже важлива місія, і такі бійці нам потрібні».

* * *

«Ще наприкінці серпня потрапила на автовокзал. Сумне видовище. Колись тут було гамірно від подорожніх, прощань і зустрічей, поцілунків із присмаком кави. Нині більшість платформ стоять порожні, якщо не сказати мертві. Вже понад пів року не поїдеш ні на південь, ні на схід. На дверях прикріплені якісь оголошення, написані від руки. Загальний настрій занепаду витає над цим місцем: такого не було ні в складні 1990-ті, ні у пандемію. Занепад не лише в буквальному, а й у переносному сенсі. Над частинкою нашого назавжди порушеного життя».

* * *

«У мене все нормально, просто треба трохи поспати. Бігаю, літаю, все як завжди. На зло всьому відновлюю ферму, хочу, щоб у дівчат, які мені допомагають, були гідна зарплата та умови. Хочу, щоб ми всі нарешті дочекалися Перемоги і наші чоловіки повернулися додому живими. Роблю ночами ковбасу, син зранку до занять встигає її закоптити, а ще попорати господарство, я відвожу готовий продукт у магазин і повертаюся, поки малі білченята сплять. Донька підстраховує і няньчить малих, поки я на фермі. А ще кішка знову народила чорних кошенят. Зате нема часу звихнутися розумом від переживань… А ще люблю цей халат. Колись після окопів, у дощ, так захотілося м’якенького, і я його купила на базарі в Маріуполі, якого більше нема… Тоді я ще не знала, що саме в ньому піду народжувати білченят, саме в нього загорнуті, вони лежатимуть спокійно, поки я сплю. Тепер це мій кокон, мій світ. І все буде добре!»