Живі позаздрять мертвим

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківська область.

Фото автора.

Цей вислів євангеліста Івана Богослова з його «Апокаліпсису» мимоволі пригадався мені в Ізюмі серед руїн багатоповерхівок, хат, шкіл, магазинів. Але втрачає він сенс на кладовищі, де під соснами насипано близько п’ятисот могильних горбків із дерев’яними хрестами, на яких здебільшого не прізвища, а виведені маркером номери...

_{На перетині воєнних шляхів}

ІЗЮМЩИНА — місцина із горою Крем’янець посередині. На її найвищій точці колись встановили алею привезених зі степу половецьких баб, витесаних з піщаника, які хоч і були однією з історичних візитівок міста, але викликали в серці тривогу. Власне, половецькі ідоли — це скульптури, які войовничі степовики встановлювали над могилами... Отож декому здавалося, що поставлені баби на Крем’янці, довкола якого розкинулося місто із «солодкою» назвою, — як пам’ятник над великою могилою.

Свого часу голова Ізюмської РДА Любов Шамрай, аби урівноважити ідольське Божим, зініціювала встановлення на іншому пагорбі білої скульптури, виконаної в традиції православного іконопису, — Покрови Божої Матері. Сім церков одна за одною згоріло свого часу на Ізюмщині! Тож віряни сподівалися, що Богородиця захистить місцину від руйнувань і пожеж...

Але під час окупації Ізюму рашисти не лише понищили фігури половецьких ідолів, а й сплюндрували скульптуру Покрови. Отакі у них «християнські скрепи». А ще «борці з нацизмом» поглумилися над пам’ятником полеглих у Другій світовій війні. Рашистський танк видерся на гору просто по мармурових плитах із викарбуваними іменами полеглих. Бо згори було зручніше обстрілювати все довкола. Стріляли окупанти і по людях, які хотіли піднятися на Крем’янець, аби піймати сигнал мобільного оператора, зателефонувати рідним і повідомити, що вони живі…

Це чимсь нагадує історію, запис про яку знайшов у місцевому архіві краєзнавець Леонід Щибря. 1918 року, коли більшовики тікали з Ізюма, повантаживши награбоване на бронепотяг, люди вийшли на гору, аби побачити відступ тодішніх окупантів. А більшовики, осатанілі від поразки, вдарили по натовпу з гармати.

У Другу світову вермахт влаштував тут червоній армії чи не найбільший і найкровопролитніший котел. Фронт на горі Крем’янець стояв 8 місяців. Однак такого лиха для Ізюма, як нинішні «визволителі», навіть гітлерівські війська не накоїли.

_{Місто — не привид}

НАСЕЛЕНІ пункти, полишені людьми, іменують привидами. В Ізюмі залишилось менше половини його мешканців. Одні евакуювалися напередодні або в перші години після вторгнення, інші загинули. Тож, напевне, Ізюм все ж не привид. Проте, блукаючи міськими руїнами (понад 70 відсотків споруд знищені) й слухаючи історії людей, котрі пережили окупацію, здається, що ти сам стаєш привидом, бо не можеш повірити в реальність побаченого і почутого.

— Он у той будинок поцілила російська ракета, там загинуло більш ніж 40 жителів, — розповідає місцевий, якого зустрів на вулиці. — По нас стріляли з «іскандерів» та «калібрами», накривали «градами». Але найбільше ми боялися літаків, адже скинута з них бомба проломлювала будинок від дев’ятого поверху й у самому низу вибухала.

Мій товариш — патріот, журналіст, краєзнавець і дельтапланерист Леонід Щибря пережив окупацію. «Не дай, Боже, нікому такого», — каже він. Чоловік знає, хто його здав окупантам, – тепер цей виродок дременув на росію. Леоніда Івановича кілька разів забирали до катівні, били... Вигребли з будинку всю побутову техніку, комп’ютер, ноутбук, відеокамеру... «Ідуть по кімнатах, бачать ліхтарик, яким освітлюється знеструмлена хата, і той забирають», — згадує він. Навпроти оселі було підприємство пана Леоніда з ремонту автомобілів. Російська сволота заклала в нього вибухівку і підірвала. «Смотрі, как красіво поработалі наши сапьори», — тупо ржали, спостерігаючи, як палає зведена працею чесної людини справа. Та найголовніше, що Леонід вижив.

Утім, не всім поталанило. Розстріляли волонтерів, які виводили через замінований ліс людей на підконтрольну Україні територію. Убили цих хлопців під час чергової операції. В одного, якому нещодавно виповнилося 30, залишилися вагітна дружина і чотирирічний син.

_{Розриті могили}

ЖИТЕЛЬ Ізюма Віктор Ткаченко бачив: перші два тижні окупації на міських вулицях лежало чимало мертвих. Потім їх дозволили поховати у дворах, через місяць — на кладовищі... Зараз могили розкопують, щоб ідентифікувати тіла. За словами експертів, 99 відсотків їх — з ознаками насильницької смерті, у багатьох руки зв’язані за спиною. Серед похованих є кілька дітей. Приблизно пів сотні на цьому кладовищі в лісі — військові.

У глибині серця я сподіваюся, що серед ексгумованих немає мого знайомого — відомого дитячого письменника Володі Вакуленка. По нього приїхали ще на початку окупації. Двічі забирали. Останнього разу він не повернувся…

Уповноважений із питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олег Котенко вважає, що число загиблих в Ізюмі може перевищувати бучанську трагедію. Міністр закордонних справ Литви Ґабріелюс Ландсберґіс закликав передати Україні більше зброї, коментуючи нові масові злочини окупантів: «Слова не змогли запобігти цим масовим могилам. Засудження саме по собі не покладе край цьому геноциду. Танки говорять голосніше, ніж слова».

Ми ж вимагаємо помсти!