Довга дорога від війни

Любов ПОПОВИЧ.

м. Кропивницький.

Маломобільних людей на вокзалі у Кропивницькому з вагонів виводять або виносять рятувальники, медики, волонтери.

Через активні бойові дії на Сході та Півдні України ще з весни триває евакуація жителів фронтових областей. Кіровоградщина зустріла десятки потягів з вимушеними переселенцями із Покровська, що на Донеччині. Серед тисяч евакуйованих чимало людей з інвалідністю, маломобільних, дітей… Історія кожного переселенця — це особиста трагедія і біль од вирваного з коріння життя у рідних домівках.

_{«Їжі не було. Рятували вишні»}

75-річний Аркадій Сніткін (на фото) з Авдіївки Донецької області приїхав евакуаційним потягом до Кропивницького. З собою забрав єдину рідну істоту — вівчарку Геру. Чоловік пересувається на візку, бо одна нога ампутована. Про себе розповідає, що жив сам, рідних не має. Пара клунків із речами — все, що взяв із нажитого.

Дорога видалася важкою і для нього, і для чотирилапого друга. Чоловік не здатен пересуватися без сторонньої допомоги, а тварина весь час була в наморднику. Та Гера немовби розуміла всю складність ситуації, в якій опинилися господар і вона, тож трималася стійко.

Про своє життя в рідній Авдіївці під час війни Аркадій розповідає скрушно.

— Щодня постійні обстріли. Будинки майже всі розбиті, ні газу, ні електрики. Ще у травні в мене не стало їжі, всі крупи скінчилися. Знайшов три качани кукурудзи, зерно змолов на кавомолці, а стрижні перебив на дерть. Залишилася в мене сіль після соління сала, я її заливав водою, і там спливали маленькі крупинки смальцю, дістав з підвалу банку з перекрученими помідорами і з цього варив таку собі мамалигу, — згадує чоловік.

Аби приготувати їжу, потрібно було розпалювати вогонь на подвір’ї, проте це становило велику небезпеку, адже рашисти відстежували, звідки йде дим, і туди стріляли. У будинку від вибухів повилітали вікна й двері, осколками побило дах.

Чоловік розповідає — на початку травня в нього зацвіла абрикоса. Гадав, плоди достигнуть, він їх висушить і їстиме взимку. Але коли вийшов на подвір’я після чергового обстрілу, побачив, що дерево обгоріло. Пізніше довідався, що рашисти бомбили місто фосфорними снарядами, які випалюють усе в радіусі дії.

На вулиці, де жив чоловік, майже не залишилося людей. Не було кому йому купити і принести якихось харчів. «Їжі не стало. Рятували вишні, що достигли на дереві, — оце й увесь мій харч. А Геру вже зовсім не мав чим годувати. Я був у розпачі. Мені підказали номер «гарячої лінії», за яким можуть допомогти виїхати з Авдіївки. Зателефонував, а вже наступного дня до мене прийшов чоловік, дав сухпайок і сказав, що завтра відправлятиметься поїзд до Кропивницького. Це був наш шанс вибратися живими», — каже літній чоловік.

Коли потяг прибув до місця призначення і волонтери допомогли Аркадієві та Гері вибратися з вагона, він полегшено зітхнув. Тут його, як і всіх евакуйованих, одразу нагодували і напоїли гарячим чаєм. Не забули й про собаку, їй теж дали поїсти.

Аркадія Сніткіна, як і всіх переселенців, котрі забрали своїх домашніх улюбленців, не розлучили з вірною вівчаркою. Чоловікові надали житло. Обоє трохи заспокоїлися після пережитого. Аркадій Сніткін вірить, що після перемоги повернеться до рідної Авдіївки.

_{Три дні пішки тікали полями}

НЕЙМОВІРНО тяжкою і довгою була дорога з села Підстепне Херсонської області на Кіровоградщину для Наталії Макаренко та трьох її синів. Про страхіття існування, інакше й не скажеш, на окупованій території жінка не може розповідати без сліз. Каже, рашисти жорстоко поводяться з місцевими, особливо якщо ті не приховують своєї проукраїнської позиції.

— Жити стало неможливо. В магазинах продуктів нема, на ринках ціни космічні, ліків не купиш... Росіяни тримають людей у страху, грабують. Можуть просто на вулиці зупинити й відібрати телефон начебто для перевірки. На будь-який опір вони зразу стріляють. Я зателефонувала знайомим з Олександрійського району Кіровоградщини і домовилася переїхати до них. Але ж вибратися з Херсонської області дуже важко. Людей не випускають. Ми з синами зібрали речі й три доби переховувались у полях, бо хтось виказав рашистам, що я підтримую Україну, а ще мій молодший син — кримський татарин. Мене попередили, що додому нам повертатися не можна… Потім вийшли на трасу, і добрі люди довезли нас до Запоріжжя. Там ми дізналися про евакуаційний потяг із Покровська до Кропивницького. Так дісталися цього міста, — схвильовано розповідає жінка.

Трохи перепочивши, підкріпивши сили й діставши психологічну підтримку, Наталія Макаренко з дітьми поїхала в село Микільське Олександрійського району. Там їх уже чекали. «Я дуже вдячна людям, які допомогли нам вибратися з того пекла і знайшли житло. Ми не пропадемо, вміємо працювати на землі. Аби тільки якомога швидше вигнали клятих рашистів із нашої України», — зі сльозами на очах висловила надію Наталія.

Уже наступного дня після заселення людям привезли гуманітарну допомогу — борошно, олію, крупи, дитяче харчування, засоби гігієни. Такі ж набори отримали й переселенці, яких прийняли інші громади. Начальник Кіровоградської ОВА Андрій Райкович запевнив, що, крім надання матеріальної підтримки, сприятимуть людям у влаштуванні дітей у садочки та школи й у пошуку роботи.