Наша пошта

Жорстока війна за незалежність

Євгенія ГЛАДУНОВА-БОРЕЙКО.

Рівненська область.

ДЛЯ МЕНЕ наш День Незалежності прирівнюється до Воскресіння Христового. Україна ніби заснула на багато століть, а Чорнобильський вибух розбудив її і покликав до нової боротьби за свободу. Ця боротьба то вибухала, то пригасала: козацькі повстання, Гайдамаччина, Тарас Шевченко, Холодний Яр, потужна «Просвіта», а далі — легендарна УПА, яка народилася на Рівненщині, в урочищі Гутвин, 14 жовтня 1942-го... Днями минуло 80 років од того знакового й символічного для українців дня. Бо прагнення до незалежності нуртувало в крові поколінь! І тепер палає жорстока війна за неї.

Мені 86 років. Я щаслива, що була серед двох десятків сміливців, які у 1988-му, в умовах комуністичного режиму, створили в Рівному Товариство шанувальників української мови, культури та історії. Очолили цю боротьбу за українську мову (а надалі — за Незалежну Україну) рішучі хлопці з виробничого об’єднання «Азот» В. Червоній, А. Ткач, В. Мельничук, С. Новак, ідеологом товариства став переслідуваний радянською владою безкомпромісний професор Олекса Новак. Нас залякували, не надавали приміщення для зібрань, — але й побоювалися. Проте ми вперто збиралися на квартирах у мене, Юрія Велігурського, а то й просто у скверах, парках.

Люди линули до нас зболеними серцями. Почався масовий збір підписів за державний статус української мови. Створили народний університет «Просвіта» (керівник професор Борис Степанишин), який відвідували сотні людей, що прагли правдивої інформації.

Вирішальною подією стало підняття жовто-синіх стягів та виконання гімну «Ще не вмерла України...» 1989 року на Козацьких могилах. Тисячі людей. Приїзд В’ячеслава Чорновола. Величне піднесення, аж до небес, наших мрій і надій.

24 серпня 1991 року я зі своїми однодумцями перебувала на Всесвітньому форумі Союзу українок у Чернівцях. Ми аплодували й плакали від радості, коли почули про проголошення Незалежності України.

В цей час по телебаченню передавали, як у Рівному знімають з постаменту ідола леніна. Мій світлої пам’яті чоловік Михайло Борейко, невтомний просвітянин, який за 30 років незалежності видав понад 60 книжок, заборонених совєтами, казав: «Як побачу зашморг на шиї цього ката, то можна спокійно померти». Він дожив до 2020 року. Я ж сподіваюся дожити до нашої Перемоги над брутальним московським ворогом, який підло іменував себе нашим «старшим братом».       Переможемо. Відродимося. Неодмінно станемо успішними. Адже нашій державності тисячі років.

Слава Україні! Героям слава!